Жарінова Єлизавета, учениця 10 класу Академічного ліцею імені братів Шеметів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Огарьова Людмила Михайлівна

Війна. Моя історія

Моя історія - це не про війну. Це про життя, яке перемагає смерть. Про любов, бо вона сильніша за ненависть. Про світло, що неодмінно прожене темряву. Війна застала кожного. Ми змінили погляди на життя, переосмислили цінності, розставили інакше пріоритети, задумались про речі, які раніше залишали поза увагою.  В один момент наше життя поділилося на «до» та «після».

Когось це майже не торкнулось, для когось це перший переворот життя, а для мене - вже другий… Спочатку було дуже важко, виникали лише запитання: «За що? Чому саме ми?».

Усе це почалося в 2014 році. Мені було лише 6 років, коли клята війна вперше прийшла в моє життя. На той момент я з батьками жила у Первомайську Луганської області. У нас була власна квартира  на восьмому поверсі багатоповерхівки в центрі міста. Удома мешкали домашні тваринки. Я, як і всі дітки, ходила до садочка, а батьки -  на роботу. Літо, сонечко, метелики літають на подвір’ї. А в моєму містечку вже було неспокійно, тому батьки прийняли рішення відвезти мене в село до бабусі та дідуся.

Мама готувала сніданок перед дорогою, поки тато пішов по авто на парковку. Не встигли ми навіть за стіл сісти, як він забігає та говорить до мами: «Катрусе, збирай малу та поїхали на роботу в підвал, це не жарти!».

У нього інтуїція спрацювала, бо як тільки ми зайшли до підвалу, йому зателефонував товариш та сказав, що в нашому будинку немає вікон, усе в диму. Недовго думаючи, тато  завів машину та помчав додому, залишивши мене та маму в укритті. Підʼїхавши до будинку, він був у шоці, а зайшовши у квартиру, ледве не втратив свідомість.

Приліт був на сьомий поверх нашого підʼїзду, тобто якраз під нашу кухню. Усі меблі розтрощені, підлога піднялася догори, вікна повилітали, а рибки, які спокійно плавали в акваріумі, померли від ударної хвилі.

У ту ж секунду він схватив документи, заїхав за мною і мамою та відвіз нас до бабусі в сусіднє місто  Попасну. Усе літо Первомайськ бомбили. Я жила в бабусі, а батьки потроху вивозили речі з квартири.

Вагітна мама носила нажитий скарб з восьмого поверху сходами, оскільки ліфт не працював.

Близько півроку ми жили у бабусі в двокімнатному будинку. Потім батьки зрозуміли, що ніколи не зможуть повернутися до рідного міста, бо там вже була окуповано, та прийняли рішення купувати житло у Попасній. Через місяць у нас був будинок,  стан якого бажав кращого. Усередині не було нічого - голі стіни та одна лампочка на дроті у ванній. Двір та город поросли бурʼяном, забор ледве стояв, дах протікав, вікна продувалися.

Усі попередні вісім років батьки робили ремонт, прагнули зробити, як вони казали, «із ізбушки цукерочку». Мама працювала на роботі з ранку до ночі, а коли поверталася додому, у голові було лиш одне - ремонт. Побудували гараж, нову літню кухню, пристройку, замінили вікна та двері, перекрили дах, поклали плитку в дворі, завели собаку, кота та іншу живність.

У перший клас я пішла у грудні, але, не дивлячись на це, навчалася найкраще. Уже в перші місяці у мене зʼявилося багато друзів, з якими й зараз підтримую зв’язок. Здавалося, начебто все - прижилися. Усі родичі поряд, багато товаришів, сестричка народилася. Але ні, все знову повторилося. У моєму місті війну відчули з перших днів лютого 2022 року. Зима, сніг, на дворі холодина.

Уже тоді чулися вибухи, але нам все казали, що це навчання. Ми ще ходили до школи. Моя мама була на стажуванні в Харкові. У якийсь момент приліт був уже у моє місто, після чого тато сказав хутко зібрати речі та сідати в машину. Ми поїхали до мами в Харків, там тоді ще було тихо, ще тихі три дні.

Я встигла востаннє прогулятися зі своєю найкращою подругою (вона теж там була). Ми з нею домовилися зустрітися наступного дня, але того дня так і не настало… Пʼята ранку. Просинаюся від того, що наді мною сидить в сльозах мама. Я спросоння нічого не розумію, запитую: «Хтось помер?» -  на що чую відповідь: «Доню, почалася війна…»

А в моїй голові була лише одна думка: «Знову?» Того ж дня, 24 лютого, до тата підійшли військові й сказали, що якщо ми не поїдемо зараз, то потім вже не виїдемо.

Був вечір, темрява, на щастя, з нами їхав друг тата з Лисичанська, який весь час показував дорогу. На виїзді з Харкова палала ворожа техніка, тому нам доводилося їхати лісами та полями. У моїй Луганській області вже була оголошена евакуація, тож доки тисячі машин їхали з області, ми одні їхали в протилежному напрямку. Посеред траси стояли танки з величезними гарматами. Ми ледве їх оминали, аби не врізатися.

Це було пекло - найжахливіший шлях у моєму житті: здавалося, ніби, все життя перед очима пролітає. Коли підʼїзджали додому, подзвонила бабуся та сказала: «Не їдьте сюди, тут обстріли, ми в укритті!» Але у нас вже не було вибору.

Приїхали вночі та одразу побігли до своїх в укриття. Спочатку вдень було більш-менш спокійно,  можна було виходити на вулицю, забігти додому переодягатися, скупатися, поїсти та годувати тварин. Кожного дня ми сподівалися на краще, ризикували життям та йшли ночувати додому, але жорстокі обстріли були саме з настанням темряви.

Кожної ночі по холоду, снігу, слизькій дорозі ми бігали в укриття, оскільки знаходилося воно достатньо далеко. Хапаючи маленьку сестричку за руку я бігла доти, доки тато не кричить:«Летить!!! Лягайте!!!».

Десь близько місяця ми жили в укритті, могли зовсім не виходити на вулицю помтри дні. В одному невеликому приміщенні перебувало 30 людей. Знаходилися ми там, поки в сусідню будівлю не прилетів снаряд. Після того тато сказав, щоб ми їхали до пожежної частини в Лисичанськ (він там працював). Із речей брали лише найнеобхідніше, бо думали, що через три доби повернемося. Цілий тиждень жили в пожежній частині, мили волося водою з піноутворювачем, сиділи без світла та опалення.

Після цього переїхали в Сіверськ Донецької області, де мешкали місяць. Коли почали бомбити і його, нам знову довелося тікати. На цей раз ми їхали в абсолютно невідомому напрямку. Дев’ять годин болісної дороги з паралізованим дідусем на задньому сидінні. У результаті опинилися в Лубнах, де живемо вже більше року. У мене відібрали місто, дім, школу, друзів, рідних, малу батьківщину, мрії.

Зараз я знову обживаюся на новому місці, ходжу до ліцею та маю багато товаришів. Часто їжджу до Києва, коли подруга із Попасної приїзжає. Будую нові мрії, ставлю нові цілі. Та чи забула я минуле? Ніколи. Ніколи не забуду й не пробачу сволот, які забрали в мене найкращі роки  дитинства…