Мамренко Вікторія, учениця 11 класу Смілянської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №12 Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенога Людмила Дмитрівна

Війна. Моя історія

“Якби людина вміла задовольнятися тим, що має, а не зазіхати на надбання сусіда, вона б завжди насолоджувалась світом і свободою”, - говорив Жан де Любрюєр. Але ж світ настільки жорстокий, що ніхто навіть не замислюється, скільки горя лише від одного солдата, який тримає у своїх руках будь-яку зброю. Через таку жорстокість людей і сталася ця проклята війна. І ви вважєте, що війна прийшла в Україну 24 лютого 2022 року?

Ні, й ще раз ні! 2014 став вирішальним для України. Саме 2014 року почалась війна, але страждала лише Східна сторона нашої країни.

Проживаючи в сірій зоні, коли щодня ти не знаєш, на що розраховувати, чи прилетить тобі в будинок, чи може накриє градом твоє маленьке місто, де в цей час будуть твої рідні чи ти сам . Коли вночі лягаєш із думками, щоб ніч минула спокійно і тобі не довелося зі страхом в серці лізти під стіл та у швидкому темпі одягатися і бігти із родиною в підвал.

У глибині душі ти усвідомлюєш, що й підвал не захистить твоє життя на всі 100%. Найстрашніше, що тобі лише 8 років, а ти починаєш дорослішати просто за лічені секунди. І приходить та мить, коли ти вже не можеш залишатися там, де прожив своє коротке, але щасливе життя. Мить, коли ти не можеш просто зрозуміти, чому не можна забрати свою ще досить маленьку вівчарку із собою в нове місто… І що на тебе там чекає.

Як тільки ти виїжджаєш із Луганської області, де відбувається битва між добром і злом, то бачиш, як життя просто квітне, що деякі люди навіть не знають про страшні злочини у тебе на батьківщині. І дуже боляче розуміти й бачити, що діти ходять до школи та не переймаються тим, що буде далі. Серця батьків просто не витримують життя в новому місті, і зі страхом, але диким бажанням ви все-таки повертаєтесь до рідного будинку, де залишились твої спогади.

З кожним роком ти дорослішаєш і все менше починаєш боятися Ти просто живеш і знаєш, що все це небезпечне, але таке рідне.

Життя продовжується, ти вже в 9 класі, і все стає цікавішим. Школа розкриває лідерські якості, відбуваються зустрічі із цікавими людьми... Війна здається другорядною, тому що через неї я стала такою сильною, духовно загартованою..

Але за декілька днів до повномасштабного вторгнення починаєш помічати, що обстріли почастішали, і не десь далеко, а вже досить близько. Страху немає, просто очікування, що через пару днів все закінчиться - і ти знову підеш до школи, і все буде, як було до цього.

Настає 24 лютого 2022 року, і твоє життя розривається на до і після. Обстріли стають частішими та сильнішими, починається дефіцит продуктів у місті, на вулицю просто страшно виходити... Через часті обстріли електростанції світло зникає, і з кожним днем його все важче і важче відремонтувати. Не було й дня, щоб не чули пострілів або свисту снарядів.

І настає час, коли немає іншого виходу, як покинути рідну домівку і вирушити невідомо куди. Лише одне бажання - перестати чути постріли, а куди їхати - без різниці..

Так і минув найважчий час у моєму житті. Зараз вже трішки легше, тому що час лікує і ми пристосувалися до нових умов життя, по іншому просто не можна, тому що життя йде, а ми йдемо в ногу з ним. Надія не вмирає! Вірю, що завдяки нашим захисникам я повернуся до рідного міста, побачу свою уже дорослу вівчарку, своїх однокласників та друзів…