«В наш дім було кілька прильотів»

У 2014 році Володимир виїхав з Алчевська, а згодом перевіз всю сім’ю до Маріуполя. Там він розпочав свій трудовий шлях, будував кар’єру на металургійному виробництві. Там він побачив і всі жахи війни

Мені 30 років, народився в місті Алчевську Луганської області. У 2014 році проходив переддипломну практику на підприємстві «Азовсталь», і мені запропонували в них залишитися - так і залишився в Маріуполі. Поки війна не прийшла, працював на металургійному комбінаті імені Ілліча і на Азовсталі. Я забрав до себе з Алчевська сестру, брата, батька і мати. І з того часу ми жили в Маріуполі. 

24 лютого, як завжди, встав, на роботу приїхав, потім побачив, що по заводу ходять солдати. Почав читати новини і дізнався, що почалося вторгнення. Почали дізнаватись, що взагалі в країні твориться. Потім нам керівництво сказало, щоб ми їхали додому, і ми об 11 годині дня поїхали по домівках.

Бігом шукали, де зняти гроші, тому що з банкоматів вже всі знімали. Так мені запам’яталось, що тоді ще було більш-менш спокійно. Тоді ще в нас так не гупали, тому що рашисти тільки захоплювали околиці. Ми ще могли сходити в магазин скупитися, хоч якось запастись їжею. Але ми ще тоді не розраховували, що війна буде настільки довгою і що вони повністю захватять Маріуполь. Ми думали: ну, підійдуть, їм дадуть люлей, і все -  вони підуть з Богом, а ми будемо жити далі нормально. Тому стільки харчів, скільки треба, ми не брали.

Я жив на вулиці Бахчиланджи - у нас там було більш-менш нормально, тому ми були в хаті. У нас другий поверх, тому не так страшно було. Потім, коли почались обстріли, потроху почали спускатись в підвал ночувати. Згодом зовсім стали жити в підвалі, бо в наш дім було кілька прильотів у п’ятий поверх. 

Пішли ми з братом по воду: шукали хоч якусь, і пішли на розвідку подивитись. Там мечеть у нас була, а за нею - джерельце. А ми взяли по дві баклажки по п’ять літрів. Зрозуміло, що цього мало - треба запасатися. Один молодий чоловік якраз їхав в бік мого дому, я з ним поїхав і взяв ще 20-літрову. Приїхали, набрали води, а на наступний день він сказав, що теж поїде туди. Поки набирали, почався наступ. 

Поряд з нами була п’ятиповерхівка на шість під’їздів - в неї щось прилетіло, і вона повністю згоріла за ніч. 

А  люди, які ходили по воду з підвалу, змогли вийти і переселилися до нас. Це було десь 25 березня. І от 26-го ми вночі зібрали речі, і на ранок пішли. Там ще трошки диміло. Нас було в колоні десь чоловік 20, і ми пішки пішли через провулки до тролейбусного депо і далі - в сторону траси на Володарськ. 

У нас великі сумки з собою були, нас четверо, і ще пара з нами була – от шість чоловік. Ми одну машину зловили, покидали туди важкі речі, посаджали туди жінок. Там два чоловіки їхали - вони довезли жінок до Володарська, а ми збирались пішки, але потім і нас підвезли. 

Ми поїхали до села - до родичів цієї пари. Жили там певний час, поки не з’явився зв'язок. Потім колега мені подзвонив з Бердянська і запросив до себе. Ми на таксі приїхали до Бердянська, а там вже шукали, як виїхати. Нам приходили повідомлення про коридори, але цих коридорів так і не було. Не завжди ці автобуси пускали. Нас вивезла волонтерська колона Метінвесту, і десь 12 квітня ми виїхали до Запоріжжя.

Я залишався в Запоріжжі до липня місяця, працював на «Запоріжвогнетрив». Попрацював там трошки, але зірвав спину й більше працювати не міг, бо дуже важка робота. Тому я поїхав до Києва, а мої родичі поїхали до тітки в Луцьку область. Наразі я живу в Києві і працюю. 

Як все відвоюємо - будемо відбудовуватись. Може, відновимо заводи, і я поїду назад - буду працювати там. Але я розумію, що це буде нескоро, років через 10-15. Я так думаю, бо Азовсталь зруйнували повністю, а Ілліча зараз ті довбані орки ріжуть на метал. Поки ми дійдемо, там уже нічого не залишиться.