Дмитрук Вікторія, 9 клас, ЗЗСО "Мервинський ліцей Берестечківської міської ради Волинської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гримайло Валентина Данилівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово ми раніше чули тільки на уроках історії, у книгах або фільмах. Війна для нас завжди була чимось далеким і чужим, немов з іншого світу. Здавалося, що неможливо з нею зустрітися у XXI столітті,  майже 1000 днів, як, воєнні події  стали  для нас реальністю.

Лютий… Зима… Холод… Страх… Сльози… Розгубленість…

Саме таким був той страшний ранок 24 лютого 2022 року. Прокинувшись від незрозумілих звуків, побачила, що вся сім’я стривожена. Я запитала в тата, що сталося, він намагався заспокоїти мене та мого молодшого братика, сказав, що усе добре.

Але добре не було… У той день розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

24 лютого ми цілий день слідкували за новинами та намагалися зрозуміти, як можемо допомогти військовим і цивільним. Сподівалися, що все це ненадовго, війна скоро закінчиться. Минали години, дні, тижні, і стало зрозуміло, що найближчим часом російська навала не піде з нашої країни.

Мій тато не зміг спокійно дивитися, як вороги намагаються захопити нашу землю, знищити нашу ідентичність. Він мобілізувався до лав ЗСУ.

Звісно, нам з мамою було складно прийняти його рішення, бо залишилися без чоловічої підтримки, як і більшість українських родин, але ми зрозуміли важливість татового рішення та з повагою прийняли його непростий вибір. З того часу, як тато пішов на фронт, почалися наші щоденні хвилювання. Іноді він телефонував, ми розуміли, що з ним усе гаразд. Це були найщасливіші моменти. А бувало, що батько не відповідав  днями, тоді я бачила, як мама не знаходить собі місця від хвилювання. Щоразу намагалася її заспокоїти.

Яка ж радість охоплювала нас у ті моменти, коли від татка приходило довгоочікуване повідомлення: «Все добре. Я живий».

Нещодавно ми дізналися, що татусь отримав важке поранення, тому перебуває на реабілітації. Молимося, щоб швидше одужав, чекаємо його  у відпустку і, сподіваємося, що проведемо з ним хоча б декілька днів,  розуміємо, що тато має повертатися до свого обов'язку, захищати Україну.

Я хочу щоб всі українці пам’ятали, що війна все ще триває і робили усе можливе для якнайшвидшої Перемоги!

Чудовим прикладом для наслідування є мій учитель фізичної культури, який з початку повномасштабного вторгнення займається волонтерською діяльністю. Він організовує збір коштів, шукає і купує все необхідне хлопцям на передову та їздить на Схід, щоб особисто передати військовим. Цей учитель є для мене прикладом людяності і мужності, бо не обрав стратегію відсторонення від війни як багато інших українців, а, як справжній патріот і громадянин своєї держави,  допомагає  військовим у міру своїх сил та можливостей, адже боротьба за мир, волю важлива і можлива  не лише на передовій, а й в тилу…

Я навчаюся у 9 класі і, на жаль, у мене не так багато можливостей для волонтерства, але беру активну участь у різноманітних заходах, разом з учнівським самоврядуванням долучаюся до волонтерського проєкту “Школа добра”, благодійної акції ”Наділи монетки суперсилою”,  плетемо маскувальні сітки, організовуємо благодійні ярмарки, у підтримку малюємо для військових малюнки.

Розумію, наскільки важливо нам, тим, хто знаходиться в тилу, підтримувати армію.

Хочу подякувати нашим неймовірним захисникам і захисницям за те, що можемо жити на своїй землі у відносному мирі та спокої. Вклоняюся перед героїзмом кожного і кожної, хто поставив захист Батьківщини вище власної безпеки і власного життя. Мені дуже болить, що кожного дня гинуть люди. Щемить серце, що у нас забрали мирне спокійне життя, роки дитинства, юності. Але вірю, ні,  точно знаю, що Перемога буде за нами, бо ми боремося за свою землю, за свої родини, за свободу та мирне життя.

Щодня складаю руки у молитві до Бога, щоб синьо-жовтий прапор   замайорів над кожним містом і селом нашої Батьківщини.

Лише об’єднавшись разом,  наблизимо  священний день  нашої Перемоги!