Марія пробула кілька місяців під обстрілами у Маріуполі, потім з великими труднощами вся її сім'я вибралась з-під окупації. На противагу жорстокості окупантів вона бачила багато проявів справжньої людяності від українців 

24 лютого вранці я була вдома у Маріуполі, збиралась на роботу. Не думала, що все зайде так далеко, і все одно хотіла поїхати на роботу, але в нашому місті вже всіх відправляли з роботи додому. Спочатку всі сиділи по домівках, а потім, коли почули, що все серйозно, почали скупчуватись біля магазинів, аптек, терміналів. Шокувала жорстокість росіян, що людей просто масово вбивають. Згодом комунальні послуги всі по черзі відрубили, і не було вже нічого.

У кожного з нас були запаси їжі невеличкі, ми щось встигли закупити в перший день. Допомагали один одному. Хтось щось набрав в магазинах, коли магазини відчинили. Намагалися дати один одному - не всі, але таких людей було багато. Хтось привозив щось зі складів. У нас були наші запаси, які встигли зробити, які були вже без думки, що нам не буде що їсти. 

З водою було складніше, бо по-перше, її не запасешся, а по-друге, вже в магазинах не було де брати. Але ми жили біля моря, на Лівому березі, біля «Азовсталі», і можна було спуститися до моря.

В криницях у дворах воду набирали, але, на жаль, потім там було дуже велике нещастя: скинули бомби. Ще й снайпера перестрівали людей. Ходити вже тоді було дуже небезпечно.

Потім в другому місці брали, де була можливість - чоловіки ходили і набирали. Готували на вогнищі. Біля кожного під’їзду кожен робив саморобний мангальчик, і всі там готували. Якщо жінки чи літні люди – то, звісно, молодші допомагали - розводили вогнище. Коли обстрілів не було, виходили частіше щось там помішати, посунути, щоб не згоріло. Кожен під’їзд організовував, деякі навіть по декілька під’їздів робили такі великі вогнища і там все готували. 

Найважче було вибратись із Маріуполя. Ми довго засиділись там, тому було дуже важко вибратися.

 Не було ніякої дороги, зв’язку не було, просто не знаєш, доїдеш чи ні. Пройшлось проїхати дуже багато блокпостів, з доглядами і все подібне, але слава Богу, приїхали. 

На щастя, моя родина вся вибралась. Хоч і не всі одночасно. Ми спочатку були в селі всі разом у моєї бабусі та дідуся. Потом переїхали по різних містах. Хтось зараз за кордоном, хтось з нами у Броварах, але слава Богу - жалітись немає на що, всі живі та здорові. 

Зворушувало, як люди почали допомагати один одному, підтримувати. Звісно, є й такі, що не зовсім адекватно на все реагують, але дуже багато тих, хто один за одного, допомагають. Спочатку я була в селі, а зараз - в Броварах. Батько знайшов роботу тут. Тут мій хлопець з сім’єю залишився. Я встигла побачити, як хто відноситься до переміщених осіб і до людей, які побачили такі жахи. Дуже багато людей розуміють, підтримують. Дуже багато фондів, які підтримують. Люди роблять все заради одного. Це мене вразило.

Складно уявити, коли весь цей жах скінчиться, тому що це дуже довго і кінця-краю не видно. Але я все-таки вірю, що це станеться. Мені здається, що залишилось небагато часу. Усе це закінчиться тільки нашою перемогою. Я вірю і в наших людей, і у всіх, хто до цього причетний. Не знаю, чесно, яким чином – я  собі багато теорій видумувала, але все ж таки вірю, що це станеться. 

Своє майбутнє бачу тільки в Україні. Хочу відкрити свій центр для діток. Я вірю, що в нас після війни країна буде процвітати, удосконалюватися, ставати на ноги.