Коли її квартира згоріла разом із майном, Людмила пішла в підвал іншого будинку, де виживала разом з сусідами. Через поважний вік і погане здоров’я їй було складно рухатись, але вона себе заставляла
До початку війни я була в Маріуполі. Через кілька днів моя квартира вже горіла. Наші будинки були крайніми. Я на третьому поверсі жила, і моя квартира першою почала горіти по нашому стояку. На другому та четвертому поверхах теж згоріли квартири. З усього дому тільки четвертий під’їзд зберігся, а в трьох інших під’їздах згоріли всі квартири. Потім цей будинок зруйнували.
Ми перебували в підвалі свого будинку 27 днів. Там було дуже холодно, ми замерзали. Весь час тільки гупало, ми вибухи чули. Щохвилини - ці вибухи. Такий страх! Поряд, через один будинок від нашого, зруйнували дім зліва. Праворуч також впала бомба на дім і зруйнувала його. Добре, що ми в підвалі були. Усі вціліли.
Дуже багато людей померли від того, що не витримало серце. Причому цим людям навіть 50 років ще не було - могли б жити і жити. Страх був і голод.
Добре, що в нашому під’їзді були кілька людей молодших, які готували їсти. З магазину все розбирали й варили пельмені. Спасибі велике їм, що вони надворі на багатті готували. У нас через кілька днів відключили газ, і воду, і світло, тому на вогнищах варили. Було холодно, вітер жахливий. А вони потім цю каструлю спускали в підвал і годували нас.
Мені давали пельмені, а вода… Я ще тоді казала: «Ніколи не думала, що ця вода така смачна!» Вона була з борошном, бо пельмені в борошні були. Бувало таке, що мало води лишалося. Кип’ятили воду, і туди кидали хоч щось, щоб зробити чай. Я думала: «Невже я буду колись це згадувати, яка я була щаслива, що могла пити цей чай?» Ось таке було жахливе життя…
Зараз мені 80. В моїй квартирі згоріло все: одяг, посуд. У мене багато було посуду, два телевізори: один на кухні, другий - у спальні. Комп’ютер, пральна машина. Холодильник дуже хороший ми купили з чоловіком. За три місяці до війни чоловік помер. Він був інвалідом 1 групи. Добре, хоч не бачив цього страху і жаху.
Усе в квартирі згоріло, а в мене нічого, навіть одягу не було з собою. У квітні, коли вже потепліло і ми вийшли з підвалу, то мені давали люди.
Моєї сусідки дочка жила в будинку, який не зачепило, він цілий був. І вона дала мені труси та рушник, щоб піти в лазню помитись. Ми туди йшли кілометри два. А лазня – це намети солдатські. Щоб потрапити туди, майже годину стояли в черзі.
На ту площу, де «Метро», приїжджали машини. Там можна було продукти купити. Черги були такі, що ми по дві години в них стояли. Одна машина хліб продавала, інша була з ліками, а далі стояла машина, де можна було купити ковбасу або сир. Я займала чергу і бігала від однієї машини до іншої, а потім перейшла в третю чергу. У сусідки моєї, яка на чотири роки старша, не було сил туди йти, і вона мене просила, щоб я купила їй печива. І я стояла дві години в черзі, щоб їй пів кілограма печива купити.
Коли я вилізла з підвалу, в якому 27 днів була безвилазно – сиділа, лежала – у мене сил не було навіть від першого під’їзду до другого дійти. Мені ж уже було 78. А перед цим мені у 2019 році робили операцію на серці, шунтування.
Але я змушувала себе ходити все далі і далі, щоб дійти до того «Метро», де давали гуманітарку. Вперше я попросила сусіда свого по під’їзду – йому 56 років було, – щоб він пішов зі мною по цю гуманітарку. Ми йшли. Він ішов дуже повільно, а я зупинялась через кожні п’ять хвилин. Це було тяжко. Потім я ходила, тренувалась. І згодом сама потихеньку добиралася до тої площі.
Ми чотири місяці на вогнищі готували їсти. Але я ніколи на вогнищі не готувала і не могла підкласти дров, коли воно затухало. Завжди просила в тих, хто користується вогнищем, щоб поставити свою каструльку. Біля кожного під’їзду було багаття.
Великі труднощі були з тим, щоб зарядити телефон. А у мене він старенький, дуже погано заряджався. Один раз у мене вийшло його зарядити десь на 60%, і якийсь чоловік допоміг мені сину подзвонити.
Син спитав одразу, чи є в мене ліки. Ще спитав: «Мама, де ти живеш? Квартира наша згоріла?» Вона, і справді, уже згоріла, і я тинялась, де тілько можна було. Але я сказала, що все нормально, щоб сина не засмутити.
Коли я з ним розмовляла, мені було все одно, про що говорити, тільки б чути його голос. Я потім всю дорогу йшла і всім розповідала, що я сьогодні з сином поговорила.
Можливості виїхати в бік України не було - тільки в Ростов. А мені було 78 років, і я взагалі ослаблена була. В підвалі сиділа на стільці чотири доби і голову не могла підняти, щоб таблетку запити. Говорили, що можна виїхати, але потрібно сили мати, щоб туди дійти.
Племінник домовився з перевізниками, щоб вони заїхали по мене, і мене вивезли. Дев’ять тисяч цей переїзд обійшовся. Ми були в Кременчуці, а потім перебралися сюди, під Київ.
Мені б хотілося побачити мирні часи. Єдина в мене надія – на мого сина, а на державу я мало сподіваюсь.