Я жила в Маріуполі, в Східному мікрорайоні у приватному секторі. Від звуку вибуху прокинулись. Ми думали, що трішки постріляють, і це все закінчиться - як у 2014 році.
Виїхали ми з чоловіком-інвалідом 25 числа. Мій старший син із сім’єю там залишився. Потім уже не було можливості тікати, бо в них дитина. Їй було вісім років, зараз уже десять. І батьки моєї невістки там залишалися. До них прилетіло і засипало моїх дітей у підвалі. Їх відкопали сусіди. Вони живі, але були дуже налякані. Потім жили в підвалі сусідів.
Найбільшою трудністю було те, що я з дітьми втратила зв'язок. Із Маріуполем просто не було зв’язку, ні з ким. Через колишню сусідку я дізналась, що діти живі.
Я їхала цілеспрямовано в Бровари до меншого сина. Ми з чоловіком збирались до нього на 25 число. Цей син – священник, і я їхала до нього, тому Бог мене беріг. Я віруюча людина. Було кому мене провести у всьому.
Я завжди знала, що я українка. Навіть у радянському паспорті в мене стояло, що я українка. А це – загарбники, і я не можу такого прийняти. Я думаю, що вони винні в тому, що прийшли на нашу землю. Як чужа держава може на моїй землі наводити лад? Я це не приймаю і засуджую.
Старший син у Маріуполі, бо там батьки невістки, її сім’я. Тому син із родиною там залишились. Зв'язок – тільки листівки в Телеграмі. Інколи розмовляю з невісткою. Але розмови – ні про що, бо я не знаю, чи їх не прослуховують, тому не знаю, що там коїться насправді.
Хочеться, щоб війна завершилась якомога швидше. Молюся про це щодня і думаю: коли Господь візьме все в свої руки? Такого міста я ще не бачила в Україні, як Маріуполь. Він неймовірний! Там було море, неймовірно красиві парки, і те, що було зроблене за останні роки, – це було щось чудове. Хотілося б, щоб якомога скоріше всі бойові дії закінчились, і все довели до ладу. Щоб це місто відродилося, як птаха Фенікс, із того пекла, в якому воно зараз. Мені б хотілося, щоб діти були щасливі в тому місті. Щоб там був дитячий сміх, який лунав у парках, на вулицях. Це неймовірно красиві вулиці, які були тільки в Маріуполі.