Дуже страшним запам’ятався перший день війни. І до сьогодні я все пам’ятаю і не можу пережити. Я перебуваю поряд із тим місцем, звідки нападали з боку Росії. Там було все чутно, гучно. 

Коли десь після четвертої години пролунали перші вибухи, було дуже страшно. І якраз подзвонила подруга і сказала: «Якщо тобі хтось говорить, що почалась війна – ти не слухай. Це фейки, війна не почалась». А я відповіла, що тут такі «фейки», що сумніватись нема чого, бо дійсно війна почалась. 

У місті в нас почалося таке! Усі кудись бігли, тікали, щось хапали. Страшне коїлося. До сьогодні згадую це з жахом, тому що люди в Північній Салтівці відразу постраждали. Багато було загиблих, травмованих. Люди з жахом тікали і не знали, куди подітись. Ми теж не знали, куди бігти і що робити, але я залишилася вдома, а діти поїхали в передмістя, подалі від вибухів. 

Я була в Харківській області і в Харкові. Зараз також тут, і коли гучно і бомби летять, то це дуже страшно. Але все буде добре. 

Найбільше шокувало те, що деякі люди не розуміють ситуацію. Коли були обстріли, коли почалась війна, то дехто казав, що це ми самі себе обстрілюємо, що це фейки. 

Починаєш людині розповідати, показувати, а вона відповідає, що нічого не знає, і не слухає. Але ж ви послухайте новини, поспілкуйтеся з людьми, які там були! Поїдьте в Північну Салтівку і погляньте! Шокує ставлення людей, які не розуміють важливості України, важливості того, що вона має бути країною вільною, яка ні від кого не залежить. 

Не хочеться, щоб ми втрачали дітей, чоловіків і знайомих. Хочеться, щоб війна припинилась якнайшвидше. Розвиток цієї країни припав на моє життя. Усе почало просуватися, розвиватись, відбулося покращення життя. Все було гарно, благополучно – і тепер такий кінець мого життя, коли все гине, люди гинуть. Дуже тяжко, коли все розбивають. Все життя я навчалася й працювала тільки за допомогою російської мови, а зараз хочу спілкуватись і розмовляти українською.