Клименко Кіра, учениця 11-В класу Одеського ліцею №73

Вчителька, яка надихнула на написання есе: Кілаш Світлана Михайлівна

"Війна. Моя історія"

Коли ми слухаємо історії про мирні часи, то відчуваються здебільшого позитивні емоції, чи то зацікавленість чи то бажання дізнатись щось нове. Коли ж нам розказують історії про війну, то відчувається важкість, горло неначе стискають залізні лещата, а деколи виникає бажання заплющити очі та затулити вуха аби тільки не чути продовження. Особливо важко слухати тим, хто сам пережив війну, бо коли вони чують чужі історії то поневолі згадують власні, адже всі історії війни мають спільний сюжет.

На жаль, для моєї сімʼі, як і для багатьох українців, війна «почалась» лише 24 лютого 2022 року, у день повномасштабного вторгнення, а не у лютому 2014 року. Проте цей день я запам‘ятаю на все життя. Зранку, щойно я дізналась про оголошення воєнного стану, то розбудила мати, не розуміючи що мені треба робити, відчуваючи як мене поглинають паніка та страх настільки сильні, наскільки я ще не відчувала у своєму житті.

Зазвичай я залишаюсь спокійною навіть у стресових ситуаціях. Але у той ранок мій мозок наче вимкнувся від перевантаження та я просто робила все, що казала мені мати.

Будила брата, збирала документи у тривожні валізки, навіть підготувала переноску для тварин, та при цьому не переставала хвилюватися: за батька, який зранку поїхав на роботу, не читаючи новин, за маленьку двоюрідну сестру, якій на той момент не було ще і року. Я не розуміла що на мене чекає не те, що завтра, а за декілька годин, бо від того моменту я розуміла що у наш дім в будь-яку секунду може попасти снаряд який всіх нас вб‘є і від нього буде неможливо сховатися.

У той день, коли я лягала спати у коридорі, то в мене тремтіла, здається, сама душа, а думати я намагалася лише про те, що завтра буде краще, хоч тихесенький голос нашіптував мені про те, що краще буде лише якщо я доживу до того завтра.

Згодом ми звісно звикли, до того ж нам дуже пощастило що Одесу досить довго майже не чіпали завдяки зерновій угоді. І хоча насправді повномасштабне вторгнення мало що змінило у нашому житті, бо наша домівка ціла, мати з батьком продовжують працювати, я та брат - навчатися, а побут яким був, таким і залишився, хіба що тепер в нас під столом стоїть кілька десятків літрів з водою. Але наша підсвідомість, наше ставлення до країни-нападника змінилось дуже сильно. Вона з «нейтральної» для нас перетворилась на країну, яку ми ненавидимо та зневажаємо, бо те, що вони роблять на наших територіях - абсолютно не пробачно та занадто жорстоко щоб тих, хто це робить можна було називати людьми.

Моя психіка достатньо сильна, а історія - легка аби я не зламалася, але є багато, дуже багато людей історія яких важка та сповнена смертей чи руйнувань, а їх психіка - слабкіша, та вони просто не можуть витримати усього тягаря війни, ламаючись десь посередині.

Війна - це по-справжньому жахливе явище, яке може забрати десятки тисяч життів, а знищити - мільйони. При цьому «знищити» не те саме, що «вбити», адже «знищити» життя набагато гірше. Людина, чиє життя знищили все ще живе, але в неї вже немає нічого з колишнього, мирного життя. Її хата зруйнована, близькі люди - вмерли, а психіка - зламана. Така людина не живе, вона виживає. В неї нема прагнення жити, а єдина причина чому вона досі «жива» це тільки те, що вона ще не вмерла.

Тому людям треба запам‘ятати історії війни та зробити, нарешті, правильний висновок, а не як зазвичай - повоювали, відпочили декілька років, і знов воювати.