Курилов Захар, учень 9 класу Тузлівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сліпущенко Людмила Анатоліївна

«Війна. Моя історія»

В перші години  повномасштабного вторгнення  рашистів на нашу землю я ще не усвідомлював, що почалася війна, яка триватиме й донині. Прокинувся я не від вибухів бомб і снарядів ( бо живемо ми в селі), а від того, що потрібно йти до школи. Першими про початок війни дізналися бабуся та дідусь, а тато у цей час працював у нічну зміну на « ТИС». Бабуся вся в сльозах забігла в будинок і повідомила, що почалась війна. В цей час всі засоби масової інформації сповіщали про цю страшну подію. Ми  з братом відчули страх і не розуміли того, що чекає нас далі. Зараз цей страх не такий великий, як був тоді, але він залишається, напевно, як і в кожного українця. З  того моменту багато чого змінилося, і відбулося багато подій,як хороших, так і не дуже. Перший день цієї жахливої війни означав для всіх членів моєї родини тільки одне-потрібно єднатися і бути готовими до всіх випробувань, що чекатимуть і дорослих, і дітей в майбутньому. Мій тато до війни вже був в "АТО" сапером, тому мав певний військовий досвід, який допомагає йому зараз на війні з рашистами.                 

Війна це завжди сльози, кров і людське горе. Не оминула біда і нашу родину. Разом з моїм татом також пішов захищати рідну Україну - мати і молодший брат моєї мами, - Євген Компанієнко. Але 7 липня 2023 року він загинув під час нальоту ворожого безпілотника, який впав біля нього та його військових побратимів. Жителі нашого села зустрічали труну з його тілом, вишикувавшись живим коридором, віддаючи останню шану.                                                                           

Ця трагедія – найболісніше вдарила по моїй родині. Від нестерпного болю і жалю  по рідному синові не витримало серце моєї бабусі  Жанни, яка померла після того коли відвідала могилу сина на кладовищі. Не витримало материнське серце смерті рідної дитини. Після цієї трагедії ми всі відчули нестерпне горе, яке принесла нам ця клята війна. Кожен українець повинен розуміти,  що вона торкнеться всіх нас, якщо не фізично, то духовно і морально  –  це точно.                                                 

Моє життя та життя моєї родини після повномасштабного вторгнення змінилося докорінно. Вже майже 2 роки я та мій молодший брат не ходимо до школи, а навчаємося в он-лайн. Це дуже важко, бо не можна побачити однокласників та вчителів, які навіть в таких умовах намагаються вчити нас та проводити уроки. Тепер ми знаємо, що таке повітряна тривога, бомбосховище, тривожна  валізка і комендантська година.                                                                                 

Бабуся з дідусем пенсіонери, тому весь час проводять вдома і займаються домашнім господарством. Моя мама після війни не змінила роботу, а працює там і зараз. Тато захищає нас  і всю Україну від ненависного ворога. Він – сапер.                                                                

За той час скільки йде війна, напевно, кожен вивчив  багато військових термінів не тільки ті, які, до початку воєнних дій, навіть і не знав наша родина - не виняток. Бабуся кожного дня записує головні новини, які сталися в країні та зведення Генерального штабу Збройних Сил України. Вона радіє -  за кожну одиницю знищеної ворожої техніки. Моя сім’я і всі родичі, на мою думку, стали ближчими, дружнішими, згуртованішими, ніж  до цієї страхітливої війни.                                                                                                    

Усім нам стало зрозумілим, що тільки під час біди ми починаємо по – справжньому цінувати те, що у нас є і ставитися до цього більш серйозно і з повною відповідальністю. Зараз все залежить від старшого покоління,а саме: існування рідної неньки-України в майбутньому чи ні, а вже потім від нас. Мені і моїм ровесникам потрібно розуміти, що нам доведеться відбудовувати Україну, та ставити її на ноги,щоб потім з гордістю жити в новій процвітаючій європейській державі і творити нову історію.

  Відновим будинки в розбитих містах

  Тільки триматись!  Ні кроку назад.

  Все віддаю – і не шкода

  Тому Вірю в країну з безліччю вад

  З нами правда і Бог, й ЗСУ.

(Дарина Кривохатько)