В окупації Тетяна Валентинівна працювала над тим, щоб її учні не переставали навчатись хоча б удома

До війни я чудово жила у Снігурівці. Я вчитель молодших класів, працювала в школі з дітками.

Ранком 24 лютого мені дзвонили батьки й казали, що не поведуть дітей у школу. Я тоді ще не знала, що почалася війна і була шокована від таких новин. Потім нас окупували. Хтось з моїх учнів виїхав з батьками, а шість родин з дітьми лишились. Зв’язку в нас не було. Ми ходили на пагорби, намагались зідзвонюватись. Батьки приїжджали до мене на велосипедах, брали завдання, щоб діти не переривали навчання.

Ми жили у приватному секторі, тож мали овочі в підвалах, закрутки – усього потрошку. Ділилися з сусідами, так і вижили.

Страшно було. Іноді здавалося, що я сягнула межі того, що можна витримати. У мене і у моїх рідних на нервовому грунті загострились хвороби.

Багато моїх рідних виїхали: хтось за кордон, хтось - на захід країни.

Ми живемо трохи далі від птахофабрики. Там стояли окупаційні війська. Одного вечора вони почали дуже швидко виїжджати, ніби тікали – їхали танками прямо через залізницю. Наступного дня було тихо, а потім ми побачили, що йде техніка з українськими прапорами. Нашій радості не було меж. Ці емоції неможливо передати словами.

У нас було чотири школи, а на Великдень після деокупації росіяни дві з них розбили. Ми чекаємо, коли скінчиться війна, щоб усе відбудувати і зустрічати наших учнів – дуже за ними сумуємо.