Людмила довго залишалась у Харкові через те, що займалась зооволонтерством. Евакуювалась своїм авто разом з вісьмома собаками
Я була приватним підприємцем у Харкові, але з початком війни бізнес закрився. Батько уже давно хворів і поїхав на захід України. Тому я приїхала до нього. Я зооволонтер, у мене вісім собак доволі великих, і я забрала їх із собою.
Початок війни для мене не був раптовим, але було страшно. Я два тижні була в Харкові: застала й авіанальоти, і бомбардування. Страшно було. Навіть їсти не хотілося. Коли дуже близько підходить смерть, ти стаєш кращим, у тобі прокидаються давно забуті людські якості.
Поки я мала заробіток, могла займатись волонтерством. А потім заробіток зник, а волонтерство залишилось. Я не могла покинути своїх собак, хоча доходів і не стало. Це була найбільша трудність.
Шокувало, коли ми стояли під бомбардуванням у черзі по гуманітарну допомогу. А ще в нас ліфт не працював.
Я жила на одинадцятому поверсі, і одного дня аж вісім разів піднімалась туди й назад, бо в мене ще є сусідки, які зовсім не ходять. Одна з чотирнадцятого, інша - з дванадцятого поверху.
Холод, сніг... Дуже страшно, коли летять бомбардувальники низько над головою, і ти відчуваєш безнадійність, бо розумієш, що Росія – величезна країна і в неї багато ресурсів, тому Україні дуже важко буде їй протистояти…
Мої сусіди – золоті люди. Вони приносили мені гуманітарку від себе для собак, щоб я могла їх годувати. Коли я їхала, сусіди не хотіли мене відпускати. Казали: «Ми всім говоримо, що з Харкова їхати не можна, і вас ставимо за приклад. Кажемо, що є в нас жіночка, у якої багато собак, і вона тут залишається. Ми всі разом стоїмо». Дуже шкода було їхати, залишаючи те рідне, чого з собою не візьмеш.
Хлопці на блокпостах дуже гарно зустрічали, підказували, як дістатись, бо жодних вказівок не було, а дорога була розбита, машини стояли розбомблені. Хлопці мені казали: «Куди ви їдете сама? Хіба ви не бачите, що навкруги коїться?» Вражали людське співчуття і небайдужість. Комендантська година була, і мене хлопці провели до самого будинку, тому що вже стемніло. Є багато таких моментів. І тут люди дуже добрі, небайдужі.
Я жорсткіша стала. Припинила спілкуватися з сестрою. Коли війна приходить, то з людей усе лізе на поверхню – те, що було приховано всередині. І тоді кожен поводиться так, як уміє. Я не хочу з сестрою спілкуватися. Такі люди в скрутну хвилину поруч не потрібні. Сім’я зруйнована.
Я виїжджала повз розбомблені будинки, дорога була в ямах. Було дуже холодно. Стояли хлопці з сумними очима. Я виїжджала своїм маленьким авто. Покидала Харків і все, що в мене було.
Планувала, що матиму пенсію і зможу кудись виїжджати. Тепер планую повернутись до своєї спеціальності. Я була вчителькою фізики і математики. А з приватним підприємством уже розпрощалась.
Головна мета – щоб настала перемога й Україна відбудовувалась.
