Старокожева Катерина, студентка 11 групи ХПФК ХГПА

Вчитель, що надихнув на написання есе - Проворна Інна Олексіївна

Війна. Моя історія

 24 лютого 2022 року - найжахливіший день в моєму житті. Почалася війна. Я спала, нічого не чувши. Мама прокинулась рано, почувши вибухи та побачивши спалахи. Вона не одразу розбудила мене та мою сестру. Лише зрозумівши, що "це" все ж таки сталося, підійшла до нас і сказала "Любі мої, прокидайтеся, почалася війна". Я заплакала: Мені було страшно, я чула ці вибухи і дуже боялася.

Я ніколи не думала, що почую їх, що в моєму житті станеться війна, яка змінить його назавжди. Я пам'ятаю, як стояла на своїй кухні та бачила спалахи від тих вибухів.

Я зайшла у Вайбері в групу зі своїми однокласниками та побачила багато повідомлень про те, що почалася війна. Всі були налякані. Ми підтримували один одного та заспокоювали тих, хто дуже боявся та переживав. Трохи усвідомивши, що коїться, почали швидко збирати "тривожні валізи" - документи, телефон, вода…

Весь день було гучно і після обіду ми вирішили йти в метро. Шлях в 20 хвилин здавався вічністю. Там було дуже багато людей, не було навіть де сісти. Всі були налякані. Дехто вже навіть встиг облаштуватися. Ми пробули там декілька годин і вирішили йти додому.

З першого дня війни я дізналась, що таке маскувальний режим та комендантська година. Три дні поспіль ми ходили у метро, а ввечері повертались додому. 26 лютого у моєї сестри був день народження - їй виповнилося шістнадцять. Перший "воєнний" день народження в моїй родині. Ми знову були в метро. Згодом всім людям, які були на нашій станції, задля безпеки наказали швидко йти по колії через дві станції. Йшли всі: і діти, і дорослі, з тваринами, з дитячими візочками. Нарешті дістались. Там було дуже багато людей. Ми ледве знайшли місце, де можна було б сісти.

Провели там декілька годин і знову зібрались йти додому. Все начебто було тихо, але як тільки ми вийшли, місто знову почали обстрілювати "градами". Бігли швидко, а коли вже були біля дому, знову почались обстріли. Замість дому вперше потрапили у підвал.

Наступні дев'ять днів більшість часу ми проводили у підвалі, довелось навіть ночувати там. В перервах між обстрілами вирішувати повсякденні питання: сходити в магазин, аптеку, додому за своїми речами. Саме в цей час я почала дізнаватись, що багато моїх друзів виїхало з Харкова, деякі, навіть, за кордон. Мені було так страшно, що я теж хотіла хоч кудись поїхати, але на той момент це було неможливо. А 7 березня хрещений моєї сестри відвіз нас на вокзал. Ми нічого не встигли зібрати і їхати лише з нашими двома кицями.

На вокзалі було багато людей, але нас швидко посадили на потяг. Лише в дорозі ми з'ясували, що їдемо до Львова. Далі була довга дорога до Чернівців. В останню мить ми ледь не залишились на вулиці. Але завдяки волонтерами знайшли прихисток. Ним став студентський гуртожиток, де ми провели не лише ніч, а й більше, ніж півтора року…

Велика біда об'єднала схід і захід, південь та північ. Там були люди звідусіль: Київ, Чернігів, Буча, Ірпінь, Одеса, Миколаїв, Харків, Запоріжжя, Бердянськ, Пологи, Херсон, Донецьк, Луганськ. Згодом деякі поверталися додому, дехто їхав далі… Чернівці стали для нас на цей час другою домівкою. Але я люблю свій Харків, і на початку жовтня ми повернулись додому. Ще й з новими улюбленцями - кішечкою Лексою та песиком Джессі (тепер в нас їх четверо). Нарешті я вдома і шкодую лише через те, що не всі мої друзі мають теж таку можливість.