Я з Гуляйполя, а опинився в окупації в Дорожнянці. Мені 70 років. Я жив у Дорожнянці: у мене там була дача, бджоли, господарство, машина. Довелося все покинути після півтора місяця перебування в окупації.
Я був на дачі, розчісував полуницю. І пішли русняві машини: БМП, БТРи, танки, вантажівки. Я побачив літери «V», «Z». А згодом росіяни зайшли до нас у село і тримали нас 45 діб, не випускаючи.
Ми з дружиною пили воду з басейну. Їжі не було. Ми ж пенсіонери, поїхали в «АТБ», набрали харчів лише на тиждень. А там уже нічого не було. Ніхто нам не видавав гуманітарки. Бабуся-сусідка давала то борошна, то картоплі пару кілограмів.
Потім дали «зелений коридор», і ми через Пологи вийшли. Зараз я в Запоріжжі винаймаю житло. Вся пенсія йде на оренду. Навіть ліків нема за що купити.
Рідні мої всі в Росії: брат і три сестри. Один я в Запоріжжі. А родичі – від Волгограду до Ялти. У Генічеську сестра в окупації. У Бєлгороді сестра. Ми стали ворогами і не спілкуємось одне з одним. Вони не вірять, що в нас тут таке коїться. Про що з ними говорити?
Тут я отримував гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. А все решта повз мене пройшло. Ті, хто приїхав у березні, отримали якісь пін-коди й одержують в «Орбіті» допомогу. А мені нічого не дістається. Ходжу по молитовних будинках. Але я інвалід, та й роки вже не ті, тому довго ходити не можу. У молитовному будинку видали продуктовий набір – і все.
