Бойко Віолетта, група В-11, Старобільський фаховий коледж Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Вчитель, що надихнув на написання есе — Микитенко Антоніна Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Як часто ви згадуєте день, який поділив життя на до та після, на чорне та біле, на щастя та горе? Думаю, про таке не хочеться постійно памʼятати, але спогади весь час спадають на думку. І як би глибоко вони не ховались, як би ми не намагались жити «нормальне життя» — все одно від цього нікуди не втечеш.

І от, залишившись знову у своїй, уже навіть не хочу згадувати, якій за рахунком, кімнаті, я заплющую очі та знову опиняюсь у найкращому куточку на землі. Огортає теплом від згадки, якою щасливою була моя родина.

Після нещодавно зробленого ремонту наша квартира стала затишним укриттям від навколишніх негараздів, місцем спокою та сімейного тепла. Якщо згадати, коли я в останнє почувалась найбільш захищеною та щасливою, то я впевнено скажу: «У нашій квартирці в Селидовому до ранку 24 лютого 2022 року».

На годиннику 6:45, спросоння здавалось, що я все ще сплю, що все це не може бути реальністю. «Ми переходимо на дистанційне навчання» — чи таки це не сон? Ніколи не забуду обличчя мами, що зайшла повідомити цю жахливу новину. Хаос, який відбувався довкола, ще більше запевняв у тому, що як раніше вже ніколи не буде.

Війна, як та чума, захоплювала міста та села, але ми до останнього намагались не падати духом: збирались за вечірнім столом у нашій теплій квартирі, щоб побути разом, мама пригощала випічкою, але серце постійно стискалось від болю за всі міста та страху майбутнього.

5 квітня вперше прозвучала сирена, розірвавши тишу і сполохавши все місто. У той день ми ховалися в коридорі, обійнявши один одного в страсі, ніби чекаючи чогось страшного. Не на жарт злякавшись, мама подзвонила подрузі до Павлограда, і незабаром волонтери допомогли мені та сестрам поїхати туди. Батьки залишилися, оскільки їхня робота була єдиним способом підтримувати нас. Павлоград зустрів тепло, і я відчула там безпеку, але щодня прокидалась із думками про рідне місто та батьків.

9 квітня зустріла свій день народження далеко від дому та батьків. Це було скромне свято, але в ньому панувала теплота, яку запам'ятаю назавжди. Згодом ми змогли орендувати однокімнатну квартиру, і мама приїхала до нас.

Ці моменти дарували відчуття затишку та надії, що, попри розлуку, сім'я та турбота залишаться зі мною.

Однак не все виявилось так просто. Наша Джесіка, мопс, отримала тяжкий діагноз — менінгоенцефаліт. Шанси на виживання були нікчемні. Ми намагалися врятувати її, але спроби виявились марними. Ця втрата залишила в моєму серці порожнечу, яку неможливо заповнити. Після втрати Джесіки я вирішила вчитися на ветеринара — допомагати тваринам стало моїм обов'язком і метою. Влітку в нашій родині з'явився новий чотирилапий друг — Герда. Цей крок додав відчуття дому та трохи тепла в цей складний час.

Але біль за рідним Селидовим нікуди не зникає. Кожна новина про руйнування відгукується гострим болем у душі.

Я дізналася, що дитячий садок та ліцей, місця, де пройшли мої дитинство та юність, уже зруйновані. Волонтери допомогли вивезти наших тварин, а батьки змогли нарешті виїхати з міста до початку окупації. На жаль, мій дідусь назавжди залишився там, окупанти позбавили нас можливості попрощатися з ним.

Мені боляче думати, що квартира, де я почувалась щасливою, може бути зруйнована будь-якої миті. Коли я виїжджала із Селидового, то сподівалася, що зможу колись повернутися і відчути знову те родинне тепло та спокій, але зараз не знаю, чи буде до чого повертатися…

Зараз намагаюся будувати плани на майбутнє та дорожити кожною миттю життя. Але в душі завжди буде біль від того, що я можу ніколи не побачити дому. Шлях у ці 1000 днів показав мені, як важливо цінувати кожну мить, прожиту над мирним небом у турботі поруч із сім'єю. І наперекір тому, що цей шлях був складним, він став основою моєї сили та бажання творити краще майбутнє для своєї країни.