Давидченко Юлія, III курс, група П2-22, КЗ “Нікопольський педагогічний фаховий коледж” ДОР

Вчитель, що надихнув на написання есе — Пеліван Антонія Дем’янівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна… Страшне слово… Здавалося б, колись було далеким, майже невживаним, на сьогодні стало нашою реальністю. Ця війна змінила нас усіх, вона перекреслила життя та мрії багатьох українців, прорізала наші серця гострим лезом страху, болю та невизначеності. Чесно сказати, я взагалі не думала, що відчую на собі ці наслідки. Раніше про війну дивилася лише фільми та серіали, але не знала наскільки це страшно.

За день до війни я навіть уявити не могла, що буде наступного ранку. Звечора, як завжди, зробила уроки і збиралася до школи, нічого не віщувало біди. 24 лютого 2022 рік. Наче звичайний зимовий ранок. Я прокинулася, збиралася до школи, але на світанку того лютневого дня сталася подія, яка сколихнула усю Україну. До мене підходить мама і говорить: «Доню, почалася війна…» Моє серце завмерло. Я зніяковіла. Величезний страх охопив мене. Можливо, ви хочете запитати, що я відчувала у той момент? А я і сама не розумію, у думках був такий хаос, нерозуміння, що робити далі. Одним словом – порожнеча…

Страх проникав у кожен куточок душі. У мене було безліч думок: «Чому? Як таке взагалі можливо?! XXI століття надворі! Я не розумію…» Паніка та невизначеність оволоділи мною.

Ця війна змінила всіх: від найменшого до найбільшого. Вона змусила дивитися на все по-іншому. Це був момент, коли поняття «безпека» набуло зовсім іншого значення. Тут я зрозуміла, що ніяк на це вплинути не можу і почала пристосовуватися до нової реальності. Тоді я запитала у себе: «А чим я можу допомогти?» І тут зрозуміла, що можу спробувати себе у волонтерстві. Як приклад з власного життя, можу навести свою школу № 4. Ми там плели маскувальні сітки, дітки виготовляли голубів миру, як оберіг для наших воїнів, усі небайдужі випікали пиріжки, печиво, ліпили вареники та відправляли в гарячі точки нашої країни.

Тоді згуртувалися усі: учні, студенти, вчителі! Усі! Ніхто не був осторонь чужого горя! Усе це стало моїм шляхом. Я почала відчувати, що допомагаючи іншим, також знаходжу сили й підтримку для себе.

Незважаючи на війну, життя продовжувалося. Я закінчила 9 класів, готувалася до вступу у коледж. Аж ось 12 липня. Звичайний теплий літній вечір. Орки почали обстрілювати моє рідне місто з території окупованої ЗАЕС. Це для мене стало ще більшим шоком. Місто перетворилося на небезпечну зону, де щодня потрібно боротися за життя.

Уже понад два роки мій рідний Нікополь потерпає від обстрілів, змучений від безсоння, від постійного страху. Тепер без Каховського водосховища, з полями, які волають до неба про МИР, глибокими вирвами від вибухів снарядів, дронів-камікадзе, ракет…

Знищуються лікарні, садочки, школи, магазини, людські будинки. У мене у голові не вкладається, як можна бути настільки бездушними?! Це просто нелюди! Це звірі! Розтрощені дороги, понівечені вибухами будинки, які плачуть порожніми зіницями вікон, зранені дерева, постійні повідомлення про загрозу артобстрілу… Ось такі реалії «руского мира» я побачила.

Та все одно незламні нікопольці не здалися! Місто живе наперекір ворогу!

Через обстріли я була змушена залишити свій рідний дім, і тепер моя найбільша мрія – повернутися у Нікополь. Я вірю, що цей день настане, і всі, хто вимушено покинув свої будинки, теж повернуться!

Іноді мені здається, що душа вже не витримує. Але водночас війна показала силу людського духу. Посеред цієї темряви з’являється надія, як крихітна іскорка. Надія на те, що добро все ж таки переможе.

З кожним днем війна залишає відбиток виснаження, та серед цієї виснаженості зростає віра. Віра в те, що ми обов’язково переможемо і ця перемога принесе нове життя для нас всіх.

Найзаповітніша моя мрія зараз – це прокинутися вранці і почути схвильоване: «Війна закінчилася, українці, перемога за нами!» Окупанти змогли зламати найбільший літак «Мрія», але нашу мрію їм не зламати! Я впевнена, що перемога буде за нами, варто тільки почекати…