Шевченко Аліса, 9 клас, Ізмаїльська гімназія № 3 з початковою школою Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Морєва Дар’я Валеріївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Зима, 23 лютого...
Засинаю з коханою людиною і дуже чекаю на наше весілля, до якого залишається лише два тижні... А прокидаюся від того, що мій телефон розриває від повідомлень...

Ранок 24... Страшний ранок лютого 2022 року... початок повномасштабного вторгнення... Здається, по моєму серцю пішли тріщини, бо ту жорстокість, про яку пишуть в новинах, нестерпно відчувати...

Розстріляна, замучена Україна... Він, не вагаючись, іде... Іде захищати, іде відбивати. Іде сам, один із перших.

Життя без нього перетворюється на жах... Напівсон з сусідами в підвалі нашого будинку, розпач, невідомість, страх. Інколи інтервал між тривогами настільки короткий, що не встигаєш піднятися, як знову треба бігти вниз. Втрачаю лік дням... вже не знаю, понеділок, п’ятниця чи четвер... Та це і не важливо.

Ввечері знову плачу, кричу: "Чому ми, Боже?" Знаю, що люди шепочуться про мене, мовляв, я занадто драматизую, але, схоже, вони ніколи по-справжньому не кохали. Байдуже на людей! Чекаю хоч яких новин усе довше і довше, засинаю з думками про тебе: "Хоч би ти був живий," — молюся кожного вечора. Я уявляю нашу зустріч, мільйони разів прокручую її у своїй голові. Ти дуже рідко виходиш на зв’язок, інколи не відповідаєш по два тижні поспіль. Тоді я повільно втрачаю розум... Я вже навіть починаю звикати до такого життя, і це лякає, бо я вже майже не пригадую своє життя до війни.

Зранку я знову тобі пишу — дарма! Минув уже третій тиждень, ти не відповідаєш, і моє серце цього вже не витримує.

О Господи, — дзвінок: "Добрий день, прийдіть на впізнання вашого чоловіка"...
Сльози, розпач... Ні... це все... кінець. Як жити далі? Збираюсь із силами, їду... Це не ти!!! Іще живу...

Дні летять, немов птахи. Ще один вечір у сховищі. Глибока ніч. Не їм вже, мабуть, другий день — не маю на це сил.

Ранок... Розплющую очі, треба починати свою щоденну рутину. Встаю зі свого місця й тягнуся за склянкою води і чую з вулиці гучні голоси: "Ігор! Ігор! Він живий! Це справді він?" Впускаю склянку, стою кілька секунд, нічого не розуміючи. Ноги самі несуть на вулицю. "Живий!" — не кричу, шепочу. — "Ти живий!" Скільки ж ночей я проплакала за тобою, скільки ж разів просила Бога змилуватись і допомогти тобі... І ось зараз я бачу тебе, живого.

Ти підбігаєш до мене, обіймаєш, ніжно цілуєш у щоку, по якій течуть сльози радості. Очі... Твої рідні сині очі, два озера любові та ласки... вони наповнюються сльозами. Цей момент я не забуду ніколи... Я найщасливіша жінка у світі! Ти знову вдома!

Люблю тебе більше за життя! Ми впораємося з усім! Ми — разом! Ми — одне! Ми...