Логвиненко Євген

212 група, Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту

Вчителька, що надихнула на написання – Григорук Надія Миколаївна

Війна. Моя історія

Почну з того, що моє життя ніколи не було солодким. Так склалося, що з 3 років я сирота.

Моїм прихистком став дитячий будинок «Перлинка», що в місті Одесі. Батьків не пам’ятаю зовсім, тому позитивних спогадів про рідний дім, лагідну усмішку мами, обійми тата не було у моєму серці. Гірко, але, на жаль…

Але йшли роки, були миті радості й розпачу, дитячі сльози через іграшку, яка не дісталась тобі, через розбите коліно від падіння… А потім прийшло захоплення спортом, який рятував у важкі хвилини самотності і допомагав ставати дорослим.

Напередодні війни мені вже 16. Попереду усе життя, з мріями, планами, цікавими людьми та зустрічами. 23 лютого ліг спати з гарним настроєм, тому що отримав гарні оцінки у школі, планував після уроків піти на тренування. Та наступного ранку , о 5, прокинувся від сильного гулу у небі, а через кілька хвилин в метрах 400 пролунав гучний вибух, згодом ще, ще,ще. Ніхто не розуміє, що трапилось, скрізь розгублені обличчя дорослих, плач і крики малих дітей… А через кілька хвилин прочитав в новинах : «Війна! Російські війська вже в Україні!». Мозок не спроможний усвідомити цю новину, в голові думки про те , що це якесь непорозуміння, і одночасно стає страшно. Мені моторошно й досі, коли згадую той страшний день. Усіх мешканців дитячого будинку переводять у підвал. Менші діти переляканими оченятами дивляться на дорослих, чекаючи від них якогось пояснення, що буде далі, але у відповідь- розгубленість і відчай й одночасно оптимістичні слова , що все буде добре. Проходить година, дві, три, а ми все у підвалі. Плачуть малі діти, старші намагаються триматися і заспокоїти малюків, але у самих холоне серце від переляку та безпомічності щось змінити.

Пройшов тиждень від початку війни. Ми почали більш організовано спускатись у підвал під час повітряної тривоги, намагались триматись, та руки продовжували тремтіти, коли чули виття сирени. Але найстрашніше було тоді , коли я усвідомлював, що війна зруйнувала моє життя, життя усієї країни. Жах охоплював , коли читав новини: « Російська ракета знищила школу», «Під час артилерійського обстрілу загинули мирні мешканці,серед них 3 дітей», « Запущені дрони зруйнували інфраструктуру міста»… а потім були моторошні кадри з Ірпіня, Бучі, Гостомеля, Чернігова і Харкова… Уся країна в огні і крові.

А далі прийшов порятунок: наш дитбудинок евакуюють спочатку до Ковеля. Їхали довго, поїзд часто зупинявся під час повітряної тривоги. І знову було страшно, особливо у ті хвилини, коли доносився гуркіт військової техніки і віддалені вибухи. Їхали всі « на нервах», але тримаємось гуртом, намагаємось показати приклад меншим.

А потім,

на залізничному вокзалі Ковеля , я побачив величезний натовп дітей з валізками, рюкзаками, просто з пакетами, їх було біля 1000. Моторошна картина, яка ніколи не забудеться.

А далі автобусами у супроводі поліцейських машин нас везли до українсько- польської границі, де вже зустрічали волонтери з гарячим чаєм та бутербродами. Я ніколи не забуду того моменту.

За кордоном ми перебували півтора роки.

Низький уклін полякам за їхню допомогу, милосердя, турботу і порятунок. Ми були у безпеці, ситі, обігріті, оточені увагою і теплом. Але думки були з Україною.

Разом з дитячим будинком я повернувся до Одеси, де я народився і прожив 16 років. Але моє місто змінилось…З’явились зруйновані будівлі, знищена техніка, вирви після «прильотів».

Лячно й неймовірно боляче бачити, як колись дружній народ тепер нищить нашу Батьківщину, вбиває малих і старих, намагаючись сказати усьому світові, що « вони захищають» нас від нацистів.

Війна триває, росія продовжує тероризувати наше населення. Доблесна українська армія боронить країну. Їй допомагають наші союзники, неймовірний внесок у перемогу роблять волонтери і прості громадяни. Як і увесь народ, мрію про закінчення війни, про мир і відродження з попелу нашої неньки- України. Вірю в перемогу, слава ЗСУ, слава Україні!