Гавалешко Тамара

8 клас, Слобода-Банилівський ЗЗСО

Вчителька, що надихнула на написання – Чибиряк Ольга Степанівна

Війна. Моя історія

Що таке війна? Про війну, будь-яку і будь-де моє покоління знало, хіба що, зі сторінок підручника з історії, зі сторінок художніх книг, документальних хронік, тощо…

Що ми відчували, коли дізнавались про жахливі наслідки війни? Мабуть, нічого не відчували, хіба що співчували народу, який був переможений нападником-агресором, захоплювались героїзмом та відвагою народу, що переміг у боротьбі з ворогом, відвойовуючи волю, незалежність, відстоюючи своє право на існування. Багато сімей повиїжджали з країни, для того, щоб захистити себе та своїх дітей. Але є і ті, хто залишився. До цього числа входить і моя сім’я. Багато хлопців зараз захищають нас, знаходячись впритул до ворожих позицій. Люди приєднуються до волонтерів, віддають потрібні речі на фронт, допомагають цивільним продовольчими товарами.

А ще ми відчували гордість за свою країну – миролюбну, молоду, квітучу державу. Захоплювались мирними парадами на Хрещатику, де наші відважні воїни – сильні, мужні, усміхнені, повністю екіпіровані на танках, бронетранспортерах, вони - надійні наші захисники. Спостерігаючи за ними й відчували гордість, захищеність, мовляв, хто посміє напасти на таку силу?

Зі сльозами на очах я дивилася у вічі своєї старенької бабусі, яка не могла збагнути, що всі ці події відбуваються знову, вона не могла повірити, що знову живе в цей страшний час, час війни,

час болю і страху, переживання та ненависті. Бабуся розповідаючи історії зі свого дитинства, страхи які вона відчувала у часи другої світової війни, я слухала та не усвідомлювала і не вірила, що ті події могли бути реальністю але виявилося, що війна яка відбувається зараз нажаль набагато гірша та страшніша.

Війна….Моя історія…Історія звичайної буковинської дівчинки, в якої було щасливе дитинство…Яка мріяла про майбутнє, про вибір улюбленої професії, про добробут і благополуччя своєї родини… Все вмить обірвалося від неочікуваної, страшної звістки – почалася війна.

Війна в Україні, в моїй успішній, молодій державі…Я спочатку не повірила в це, як і кожен громадянин України, сподівалася, що це якесь непорозуміння і воно швидко закінчиться.

Коли я усвідомила, що почалася війна? Коли вся Україна була прикута до телеекранів телевізорів, телеграм-каналів, де показували кадри жахіть з Бучі, Ірпіня, коли в мирні села почали прибувати переселенці, коли всі дорослі із сумом в очах й тугою на серці благали Всевишнього, про спасіння та мирне життя, щоб ворожі кулі оминали наших воїнів-добровольців, які пішли захищати Україну від ненависного ворога.

Як змінилося моє життя під час війни? Змінилося докірно. Я різко подорослішала, чуючи звуки сирен, що сповіщали про повітряну тривогу.

Я подорослішала, стоячи навколішках разом зі своїми односельцями, зустрічаючи воїнів-героїв, що повернулися додому в домовинах. Нестерпно боляче дивитись на сльози і розпач матерів, які втратили своїх синів...

Війна - це горе, біль, руйнування, сльози і сум за вбитими людьми, жаль за знівеченими долями. Проте вона змушує зціпити міцно зуби, об’єднуватись, боротись з ворогом, назавжди прогнати його з нашої землі.

Ми повинні всіляко допомагати нашим воїнам, треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне - не впадати у відчай. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги. І ми це зробимо. Влаштовуємо благодійні ярмарки, плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки, збираємо кошти на дрони, донатимо в соціальних мережах на необхідну техніку для армії.

Має наступити такий період, коли

Росія повинна запам’ятати, що Україна –це держава, яку не побороти ніколи,

тому що вона вистояла навіть в ті складні часи, коли не мала потужної зброї, не мала гідних країн-партнерів. Вона вистояла тому, що ми українці незламний народ, вільної та незалежної країни. Я знаю, я вірю, що ми обов’язково переможемо, і всі наші українці повернуться у своє спокійне життя під мирним та чистим небом!!!