Афанасьєва Дар'я

10-А клас, Харківський ліцей № 157

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ільїнова Оксана Олексіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

У кожного, мабуть, у житті був такий період, коли весь твій світ перевертається, змінюється, зникає... Парк, у якому ти в дитинстві розвішувала з татом годівнички для пташок; вулиці, по яких ти безтурботно вешталася з друзями замість зубріння правил і формул; велика галявина за містом, де ти відчувала свободу, коли вітер сильними поривами б’є в обличчя, і ти уявляєш, що мчиш стрімголов на коні; перше кохання і вірні друзі; час, коли ти довго й прискіпливо добираєш колір шпалер для своєї кімнати; момент, коли ти знаходиш кошеня та зі сльозами просиш залишити його, і цей тепленький пухнастий клубочок стає для тебе найріднішим, – все це, лише за одну мить, залишається десь далеко, глибоко у твоїй пам'яті. Саме так і сталося зі мною 24 лютого 2022 року.

Того дня я прокинулась від голосу мами, він був неспокійний та наляканий. Після її слів «почалася війна» я мало що пам'ятаю, все, ніби в тумані. Пам'ятаю лише, як мама бігала й метушливо збирала речі, а я стояла на одному місці. Зосередитись було важко, думки не лізли в голову. «Невже ми помремо? А що потім? Куди нам йти? А як же тато?» – питання, на які не було відповідей. Дивитися у вікна було страшно. Страшно було бачити, як люди сідають у свої авто та залишають місто. Я жила в Куп'янську. Ще місяць я не розуміла, що саме відбувається.

Сидіти у підвалі й чути вибухи, майже не їсти від стресу – було нестерпно.

Окупація… Постійні спроби вибратися, які зрештою увінчалися успіхом, але тільки для нас із мамою. Втрачений рік навчання… Розлука з рідними, друзями, домашньою улюбленицею…

За весь цей час я дуже змінилась. Я зрозуміла, що деякі люди – найогидніші істоти. З тих пір для мене не існує справедливості, її просто немає в цьому суворому світі. Війна забирає в тебе все найдорожче, а ти в свою чергу повинен із цим впоратися. Але як? Для чого? Мій тато загинув шість місяців тому разом із кішкою, а я й досі не була вдома, мене навіть не було на його похороні. Щодня я маю прокидатися й жити далі, але так важко. Я не можу зосередитися на звичайних речах: сніданку, уроках, походах до магазину. У моїй голові зараз цілковитий хаос.

Здається, що я вже ніколи не зможу жити так, як інші підлітки. Для мене нічого не має значення: все, що в мене було, все, що я так любила й цінувала, – його немає. Дуже складно все забути. Скільки ж іще таких скалічених війною душ?

Скільки зламаних життів, зруйнованих планів і понівечених мрій? Скільки болю, горя, втрат…

«Світ розіб’є твоє серце десятьма способами , ще до неділі… це гарантовано! Я не можу це пояснити, але може божевілля не тільки в мені. Та знаєте, неділя, знову мій улюблений день. Я думаю про все що для мене зробили і почуваюсь дуже щасливим...» (Пет Салітано, фільм «Збірка промінців надії»). Маю надію, що колись зможу знову радіти кожному новому дню, мріяти, будувати плани на майбутнє й почуватимуся щасливою.