Пузуєва Софія, 11 клас
Городищенський ліцей Білокриницької сільської ради Рівненського району Рівненської області
Вчителі, що надихнули на написання есе: Фетцова Вікторія Русланівна та Гербич Галина Віталіївна

Війна. Моя історія

Я заплющую очі і бачу перші фрагменти війни. Мені було сім років. Батьки відводили мене від екрану телевізора, а я мовчки плакала, бо свідомою назвати себе в той момент не можу. Дивні відчуття. Моя мама з разу в раз говорила ці слова: "Це мине за лічені дні, потрібно чекати та не думати про погане." Та це не минало. В сльозах я проводжала свого дядька в АТО, він, натомість, обіцяв повернутись згодом. Війна відійшла на другий план, і життя знову замайоріло новими барвами.

О п'ятій ранку - сирена, звуки сповіщень на телефоні. Я квапливо його відкрила та зайшла у соцмережі. Війна. Паніка була у кожного вдома. Документи разом із валізою, медикаменти й одяг. Що робити далі, не знав ніхто. Президент чітким, але сумним голосом підтвердив вторгнення Росії на територію України. Моє серце розривалося від ненависті, а сльози, холодні як лід, покотились з мого обличчя.

Перший вибух. Ми квапливо побігли у підвал, гадаючи, що це кінець. Минали години, а тривога набирала обертів. Я постійно моніторила влучання ракет у містах, і жертв було багато. Саме тут і зараз я зрозуміла — почалась війна. Зв’язок був поганий, але я залишалась в контакті з моїми друзями, так було легше переживати цю катастрофу.

У школі ми плели сітки для військових, руки клякли від морозу, і страшно було уявити, як холодно воїнам ЗСУ. Вони попри складні погодні умови обороняли нашу країну від нечисті. Моя бабуся пекла різні смаколики і передавала їх на Схід. Випічка була наповнена любов’ю, тому безперечно запевняю, дуже смачною. Батьки ж відправляли гроші на збори, техніку, зброю та одяг. Тато змайстрував для хлопців машину, в якій була тепла вода, душ, пральна машина. Я поширювала україномовний контент, писала вірші та просувала українську музику.

Промайнуло майже два роки від початку війни в Україні, і я досі цього не усвідомлювала. Життя поділилось на до та після. Я не пам’ятаю вільної землі. Українці показали себе з найкращого боку. Більшість стали свідомими і перестали вживати російський контент. Безліч блогерів та звичайних людей почали розмовляти державною мовою. Мені соромно за підлітків, які перед меморіалами загиблих героїв слухали російську музику. Це огидно і жахливо: «Люди, йде другий рік війни, схаменіться! Вам не вистачає того лиха, яке відбувається зараз? Ви сором нашої нації. Ви безлюдні та жалюгідні. За кого воїни помирають? Скажіть мені, за кого?!»

Міста ставали пустими, бо безліч українців виїжджало за кордон, тікаючи від війни або шукаючи своєї долі деінде. Смертність перевищувала народжуваність, і дедалі більше молодих хлопців ішло в ЗСУ. Це не оминуло і мою родину. Чоловік моєї сестри зараз обороняє Україну, і я пишаюся ним та кожним українцем. Щоразу, відвідуючи церкву, я молюсь за перемогу та за те, щоб кожен воїн повернувся до своєї сім'ї живим.

Український народ демонструє свою незламність вже багато століть. Скільки разів вводили заборони щодо нашої мови, скільки поетів та громадських діячів пролили кров за право говорити та писати українською. "Нас не зламати, чіпляйте хоч кайдани та бийте батогами. Я Українець, і я буду кричати за свою незалежність. Я змушу страждати ворогів, і вас Бог не пустить до Пекла, застрягнете десь під землею. Беріть у кишені насіння, аби після смерті з вас виросли соняшники. Я не цураюсь, кажу впевнено, без сумніву, - перемога буде за нами! Ви не заламаєте нашу систему, бо ми є вільні та сильні, і ніякі поразки не виведуть з ладу тих, хто уміє на ногах впевнено стояти!"