Штефанич Дарья, 10 клас, Хотинський ліцей №5 - ОЗЗСО, м. Хотин

Вчитель, що надихнув на написання есе — Савка Ганна Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Четвер, 24 лютого. Рано-вранці нас розбудив телефонний дзвінок – мама сказала, що почалася війна. Тоді я ще не усвідомлювала всю серйозність цієї ситуації. Ми увімкнули новини, де повідомили, що Москва розпочала повномасштабне вторгнення. Було важко усвідомити масштаби трагедії – моторошні кадри з Києва, Харкова, Маріуполя швидко заповнили телеекрани й соцмережі.

Ми почали зв'язуватися з родичами, аби впевнитися, що всі в безпеці. Особливе хвилювання було за наших родичів з Києва.

Моя тітка і дядько опинилися в небезпечній зоні, адже столиця відразу стала головною мішенню. Було зрозуміло, що залишатися вдома ризиковано, тому наша родина вирішила запросити їх до нас.

Вони провели цілу ніч у дорозі, намагаючись подолати переповнені дороги, блокпости. Вибір був важкий – залишити все, що будувалося роками, рідну оселю та звичне життя. Наш дім став для них прихистком. Попри тісноту й труднощі адаптації, ми надали їм безпеку й тепло.

Ми намагалися відвернути їх та створити спокійну атмосферу, хоча в наших серцях був страх і тривога.

Кожен день починався з новин і постійного очікування. Війна стала частиною нашого життя, і ми зрозуміли, що просто спостерігати – недостатньо. Коли дізналися, що армії потрібна підтримка, одноголосно вирішили донатити. Нехай це невеликі суми, але ми розуміли, що кожна гривня може допомогти. Ми збирали кошти на амуніцію, медичне обладнання, продукти – на все, що могло хоч трохи полегшити життя захисникам.

Дні минають, ми звикаємо до нових умов, але змиритися з війною неможливо. Кожен ранок починається з надії на добрі новини, а вечір завершується молитвою за мир.

Війна стала випробуванням, але також виявила силу та мужність українців, які борються за свободу й майбутнє своїх дітей.

Я бачила, як моя родина, звичайні люди, стали частиною цього руху до перемоги. Ми не герої й не воїни, але ми могли допомогти навіть з дому, фінансово підтримуючи свою країну. Донати стали для нас не просто пожертвами, а способом сказати військовим: «Ми з вами». Це була наша боротьба, хоча й в інший спосіб.

Ця війна показала, що навіть у найтемніші часи є сила, яка об'єднує людей.

Здавалося, кожен українець знайшов у собі відвагу допомагати. Це було неймовірним прикладом того, як людяність і єдність стають нашою силою. Кожен внесок, чи це кошти, час або слова підтримки, стали символом нашої незламності.

Пройшло 1000 днів від початку війни, і ми здолали нелегкий шлях. Наш дім став прихистком, а наша родина – частиною підтримки армії.

Я відчуваю гордість за те, що ми стали корисними, не здалися й продовжуємо допомагати. Ця війна навчила нас, що навіть маленькі кроки можуть вести до великої перемоги. І тепер я знаю, що, як би не було важко, ми залишимося разом до кінця.