Мілена Межерицька, 11 клас
гімназія №107, м. Запоріжжя;
Вчителі, що надихнули на написання есе: 
Федоренко Раїса Іванівна
 та Бабиченко Лариса Борисівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

На початку, здається, навіть ліжко було просякнуте хвилями тривожності. З кожним днем у їжі з’являвся виражений смак жаху, а в повітрі застигла гнітючість. Похід до бомбосховища став щоденним ритуалом так само, як і засинання на підлозі коридору.

Саме так війна опинилася на порозі моєї домівки. Мені довелося побачити те, що називають кошмаром.

Довелося почути плач рідних людей. Так само, як і довелося відчути очікування моменту, коли не знаєш чи пощастить прокинутися завтра. Депресія сама приклеїлася до мене, та і я була безсила перед нею.

Згодом все частіше стала відчувати дотики дитинства, що було дивним, зважаючи на мій емоційний стан. Можливо це ставалося через те, що мама стала обіймати міцніше, або через тата, який почав раніше повертатися додому, аби провести  з нами більше часу. Звучить добре, але ж тривога у їхніх очах видавала страх.

Я й сама стала свідком болючих історій інших людей, коли ми з мамою допомагали в «Карітасі» нашим людям у Польщі. Поки були за кордоном, тато теж не гаяв часу: з іншими чоловіками він носив мішки з піском, щоб спорудити барикади, допомагав облаштовувати бомбосховища і, чекаючи на нас, заклеював усі шибки вдома скотчем. Не витримавши, ми повернулися на рідну землю, відчуваючи полегшення нереальних масштабів.

Вибухи, сирени, сум за близькими, втрата спілкування й якісного навчання залишили у душі відбиток. Не таким було моє уявлення про найкращі роки підліткового життя.

Та журба журбою…Я-українка, мене так просто не зламати. Гаряча кров, мій народ і надія стали другим переродженням. Зробивши глибокий вдих, невгамовне дівчисько всередині моєї душі знову ожило. У порожньому нотатничку несподівано стали з’являтися вірші присвячені Батьківщині. Танці були ковтком свіжого повітря. Саме це давало сили займатися волонтерством і благодійністю.

Минулого року завдяки співпраці з іншими організаціями ми змогли провести свято Нового року для діток-переселенців, які, здається, справді оцінили мої акторські навички та костюм ельфа. Цей день я запам’ятала надовго. Сотні дитячих посмішок та обіймів знову нагадали мені заради чого потрібно рухатися вперед. 

Не можу нічого не згадати про людей, котрі стали моєю підтримкою й опорою. Друзі, що виходили на зв’язок 24/7, учителі, що надихали й залучали до різних проєктів, батьки, які, незважаючи на умови намагалися створити атмосферу спокою та любові. Моїй вдячності та поваги немає межі, тому присвячую їм декілька рядків.

Усім уже відома фраза: “Час лікує”. Як на мене це дійсно так, бо у двох звичайних словах прихований сенс п’яти стадій змирення з неминучим. А саме: заперечення, надія, гнів, усвідомлення, прийняття. Я по-різному проживала кожен з цих періодів, але моїм світлом стали власні бажання. Жити, кохати, мріяти. Три речі, які сміливо називаю своїми планами на майбутнє.

Україна мій-дім, а її люди - моя родина. Знайомі чи ні, немає значення, бо наші серця б'ються в унісон разом із тими, хто захищає нашу Батьківщину.

Сподіваюся, розповідаючи цю історію своїм дітям, ми дивитимемося у вікно на простори нашої мирної і вільної країни, пам’ятаючи, що після найтемнішої ночі завжди настає світанок.