Вікторія Палій, 10 клас
Державний професійно-технічного навчальнийзаклад «Кам'янський центр
 підготовки і перепідготовки робітничих кадрів»,
Викладач, що надихнув на написання есе: Зенова Ірина Олексіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – таке коротке та невелике слово, але скільки в ньому болю, втрат та страху. Вона кровожерна, жорстока, варварська, бездушна. Кожного дня живеш з тривожністю в серці за рідних, близьких людей, які тебе оточують.

День, коли розпочалася війна, я добре пам'ятаю, тоді мені було тринадцять років, прокинувшись зрання від галасу у домі... Слова від мами: "Доню, в країні війна", похитнули моє дитяче уявлення про щасливе та мирне майбутнє.

Як зараз пам'ятаю, сидячи з мамою та сестрою на кухні, слухаючи новини про пусті полиці в магазинах, пусті заправки, затори автомобілів, що евакуювалися з небезпечних зон, вибухи, прильоти ракет, загибелі людей та промови президента про стан країни. Від цього всього по тілу проходив струм, чувши як мама говорить про попередження можливої евакуації людей шкільним автобусом, на якому працював мій тато... Від цього ставало моторошно. Чувши про те, що відбувається в країні, виступали сльози на очах. Життя розділилося на до та після, ніби в американському кіно, яке не можливо перемотати назад. Із окупованих територій мої сестри та брати зі своїми сім'ями переїхали до нашого дому. Мій братик, незадовго до війни, повернувся з армії, а з перших її днів, разом із чоловіком моєї сестри, почав боронити нашу країну від нападників. Чи їли вони сьогодні, скільки годин спали, чи тепло одяглися? Найголовніше хотілось сказати їм, як я сумую за ними. Не можливо передати словами, як боляче коли брат не виходить на зв'язок, а мати плаче ночами.

Наша сільська школа прийняла багато переселенців. Ми почали від школи волонтерити. Збирали їжу воїнам на фронт, робили своїми руками обереги, в'язали маскувальні сітки, робили грілки, свічки, малювали малюнки та писали листи вдячності.

Маленька допомога, але як було приємно чути просте дякую та у відповідь приймати розписані прапори нашої країни від тих, хто сидів наразі у холодному окопі, захищаючи наше життя. Як завмирає моє серце, коли я чую свист ракет, які збиваються силами ППО над моїм селом. Знаю, як дивно це не звучало, але згодом звикаєш до цього моторошного внутрішнього стану. Не дивлячись ні на що, ми намагаємося жити звичайним життям і радіти кожній дрібниці.

Неймовірна радість бачити вже не простих хлопців, а мужніх захисників, які повернулися на декілька днів з війни у відпустку та збиратися з родиною за один столом – це щасливі моменти. 

Війна перевернула моє життя. Це момент дорослішання, думаючи не лише про себе. Війна навчила цінувати те, що в мене є. Я вірю, що скоро закінчиться війна і знову зустрінусь зі своїми рідними, друзями, викладачами й одногрупниками. Все у нас, українців, буде добре...