Поліна Тимченко, 11 клас
КЗ «Малобілозерська спеціалізована
 естетична школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів 
«Дивосвіт» Запорізької обласної ради,
Вчитель, що надихнув на написання есе: Рудик Олена Борисівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року все змінилося. Прокинувшись того ранку, я ще не знала, що моє життя розділиться на "до" і "після". Сирени, вибухи, та страх... 

Коли  почалася війна, мені було 13, і я навчалася у восьмому класі. Моя школа, друзі, моє село – усе це стало частиною окупованої території Запорізької області, з перших днів війни.

Спочатку здавалося, що все скоро закінчиться, але час йшов, нічого не змінювалося. В окупації в мене друзів не було. Деякі виїхали, а ті, хто залишився, стали на бік ворога. Я перестала спілкуватися з колишніми друзями, які обрали іншу сторону. Це було боляче, але ще важче було усвідомлювати, що тепер люди, з якими я виростала, стали чужими.

11 серпня з'явилася можливість вирватися з цього місця та поїхати до Запоріжжя. Їхали ми цілий день, долаючи труднощі дороги, і з великим полегшенням, нарешті, прибули в Україну.

Нас зустрів дядько і ми почали новий етап свого життя… Перше враження від Запоріжжя було наповнене змішаними емоціями: це була свобода, але водночас страх і тривога. Перші дні на новому місці ми намагалися відволіктися: гуляли містом, я проводила час із собакою мого родича. Проте війна не відступала, нагадуючи про себе навіть у цьому відносно мирному місті. Під час однієї з прогулянок парком, неподалік від нас, пролунав потужний вибух і страх знову заполонив мене. Я зрозуміла, що навіть тут немає справжньої безпеки і наступного дня вирушила до подруги дитинства Мирослави у село Підгірне.

Мирослава та її родичі прийняли мене тепло, відчуття дому поступово повернулося. Ми приєдналися до місцевої громади, почали плести маскувальні сітки. Це стало нашою першою справжньою участю у допомозі країні.

Разом з місцевими жителями сусіднього населеного пункту смт. Новомиколаївка ми організували суботні ярмарки, де продавали свої вироби та випічку, а на виручені кошти купували матеріали для сіток. Долучившись до громадської організації “БлагоДія” ми розвивали своє волонтерство. Також ми проводили безкоштовні гуртки для підгірнян, де навчали робити їх українські лялечки та мотанки. Інколи до нас приєднувалися військові і ми працювали разом, обмінюючись посмішками та підтримкою. На свята ми вітали військових,  даруючи їм сувеніри та слова вдячності. Це були маленькі моменти радості, але вони давали нам відчуття єдності.

Наступний етап мого життя пройшов у селі Вільноандріївка. Тут я знайшла друзів, з якими гуляли щовечора, а вдень купалися в річці Дніпро, радіючи простим речам. Проте, як би добре мені там не було, доля мене  знову повернула до Запоріжжя.

Разом з Мирославою та новою однокласницею Аеліною, ми проводили багато часу разом: відвідували кінотеатр, каталися на ковзанах. На День захисників та захисниць ми ходили по проспекту та дарували солдатам обереги, дякуючи за їхню мужність. Зараз кожен день у нашому місті — це боротьба за виживання. Майже кожні дві-три години ми спускаємося в підвал, намагаючись захиститися від того, що з неба сиплеться на наше місто. Наші сусіди, які колись здавалися просто частиною далекого пейзажу, тепер щоденно несуть на нас руйнування і страх. 

Згодом  я відвідала Полтаву, а на початку вересня разом з іншими учнями моєї школи випала нагода поїхати до Німеччини. Це стало можливістю трохи перезавантажитися та подивитися на світ.

Ця війна забрала моє дитинство, але вона також навчила мене цінувати кожен день, кожну зустріч, кожну маленьку перемогу. Зараз мені 16, я в 11 класі. Не знаю, що буде далі, але знаю точно – моя країна завжди буде джерелом сили та натхнення для мене. Мій шлях — це шлях втрат і перемог, але найголовніше, що він — частина боротьби мого народу за свободу й незалежність.