Костюкова Тетяна,

викладачка Токмацької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату Запорізької обласної ради

Моя Україна майбутнього

Мир для мене – це стан спокою та гармонії, як фізичної так і ментальної. Мир для мене – це період мого життя, колишнього, давнішого до 24 лютого. Коли військову техніку можна було побачити в кінофільмах або в музеях, коли не до кінця розумієш побажання своїх дідусів та бабусь «миру нам всім», коли ти обираєш куди поїхати влітку, в гори чи на море.

Особисто для мене мир вже буде розділений до перемоги і після. Беззаперечно перемога буде за нами, але питання в іншому: якою ціною? Ось саме і «фінальна вартість» цієї перемоги відображатиме мир для мене. Ось цей «кінцевий, офіційний мир» матиме для мене більш формальне значення, адже важко до кінця буде прийняти слово «мир», коли розумієш, що вже на сьогодні пішли з життя кращі сини України, багато загинуло цивільних людей та безліч зруйнованих людських доль.

Звісно це все вплине на моє майбутнє та на майбутнє нашої країни. Люди стануть більш жорстокішими, в якійсь мірі більш егоїстичними, втомленими. Процес відбудови України – це довготривалий процес, і він не буде йти, «два-три тижні», як казав один політик. Україна відродиться із попелу, як той фенікс. Відродиться і ще злетить, у синє небо, але для цього треба прикласти багато зусиль. Чесно кажучи, я думаю, що мої онуки будуть жити вже у повністю відбудованій та щасливій країні. Мені та моїм одноліткам прийдеться важко попрацювати для відбудови, але воно того вартує.

Україна майбутнього – це країна мрій, одна із передових країн не тільки нашого континенту, а й світової мапи. Україна майбутнього – це Київська Русь двадцять першого сторіччя.

Велика, могутня держава.

Чи відчуватиму я радість, коли Україна переможе? Напевно, що ні. Чи буду я святкувати? На жаль, відповідь та сама. Важко буде відчувати радість перемоги, коли ти бачив кадри із Бучі та Ірпеня. Складно посміхатися людям в обличчя, які евакуювалися з Бахмуту. Нереально буде вдавати позитивні емоції, людям з Херсонщини, в яких від підриву Каховської ГЕС не залишилося свого житла. Звісно перемога це важливо. Це офіційний статус: «переможці», але я б не хотів брати участь у таких змаганнях і цей статус «переможця» стоїть, як кістка в горлі. Кожен сам обиратиме спосіб святкування нашої перемоги, але

я вже уявляю себе через 50 років, як кажу своїм онукам: «миру нам всім», а вони на мене дивляться і не розуміють про що я. Нехай ніколи і не зрозуміють…