Я жила в Донецькій області у Покровському районі з чоловіком і дитиною поряд з сестрою. Як почались прильоти, я забрала всіх, ще й собаку з кішкою, і ми поїхали до Кіровоградської області.
Спочатку знімали хатку, потім шукали інше житло. Дуже важко було знайти. Ми пішли до міської ради, і нам допомогли – надали кімнату, де ми зараз і проживаємо.
Мій чоловік переніс інфаркт, зробили йому в Кіровограді операцію на серці: міняли аорту і клапан. В мене на нервах піднявся сахар. Ну а так - живі й здорові, але ж війна не закінчилася, і додому ми не можемо повернутися.
Скільки людей вбили, скільки покалічили, дітей скільки повмирало, а людей скільки без домівок осталося! Як далі жити - ніхто нічого не знає, ніхто не знає, коли це все закінчиться. Дуже тяжко морально. Є такі люди, які в шльопанцях виїжджали даже сумку не встигали зібрати.
Ми тепер з рідними тільки на відстані спілкуємось. Добре, що є Viber, що можна по ньому хоч обличчя побачити.
Я дуже чекаю, щоб це все закінчилося. Добре, коли є люди, які допомагають.
