Остапчук Андрій, 11 клас, Харківський університетський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Валійова Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого, коли все почалося, я прокинувся, і найбільше мене збентежило те, що вже 8:40, але мене ніхто не розбудив до школи. Тож я навіть і не міг уявити, що тимчасова радість від того, що скасували школу, зміниться на шок від того, що відбувається навколо.

Перший день повномасштабного вторгнення я провів у підвалі у себе вдома разом із родичами. Тоді ще ніхто не міг повністю зрозуміти, скільки це триватиме і що робити далі. Того ж дня, вже ввечері, ми клеїли скотч хрестом на вікна будинку, а потім, ближче до ночі, перенесли матраци у підвал та полягали спати. Наступного дня було вирішено, що треба збиратись і їхати з Харкова, орієнтовно на захід України, а там вже думати, що робити далі. Коли ми вже виїхали, нам написали знайомі, що вони можуть надати житло в Ужгороді, тож було прийняте рішення відправитися туди. Приїхавши до квартири, ніхто не мав сил навіть розібрати речі, і всі полягали спати. Наступного дня ми зустрілися з господинею оселі, і виявилося, що вона працює в реабілітаційному центрі, у якому є курс терапії для астматиків. У мене астма з дитинства, тому це був неймовірний збіг, який сприяв настанню періоду ремісії.

Проживши в Ужгороді приблизно півтора місяця, у мене з'явилася можливість поїхати до Австрії, у місто Зальцбург, на навчання.

Саме там у мене відновився абсолютно нормальний режим: я знову ходив у школу, у мене вийшло пройти перегляд у футбольний клуб, там я познайомився з цікавими особистостями і в цілому жив таким життям, як і до війни. У мене навіть була можливість поїхати у скаутський табір у горах, де ми жили в наметах, самі готували собі їжу та мандрували лісом. На жаль, на наступний навчальний рік я переїхав до Відня, бо для проживання за кордоном потрібно мати опікуна, а людина, на яку були оформлені документи, повернулася до України.

У Відні я навчався у школі повний рік і виключно німецькою мовою. Спочатку було дуже складно спілкуватися з австрійцями, особливо важко було на фізиці та історії, але згодом, слухаючи, як розмовляють носії мови, у мене зник мовний бар'єр, і я вільно спілкувався з однокласниками.

У Відні мені теж дуже сподобалося, але була проблема: я жив у гуртожитку, і мене поселили з хлопцем із Росії. Проблема була в тому, що цей гуртожиток наче "поза політикою", і вони відмовилися переселити мене в іншу кімнату тільки через те, що він росіянин. Все інше там було непогано.

На канікулах я іноді приїжджав до Харкова, і було дуже незвично постійно чути вибухи та тривоги, але згодом я звик і до цього. У вересні 2023 року я остаточно повернувся додому. Я весь час хотів повернутися, і для мене це була важлива подія. У Харкові я повернувся до навчання у свою школу та відновив свої заняття з гри на саксофоні. Окрім цього, мій брат заснував волонтерську організацію, і хоч вона не відома і не має великих зборів, все одно є багато праці, такої як плетіння сіток або збирання одягу для біженців, з чим я активно йому допомагаю.

За 1000 днів з початку війни у мене в житті відбулося багато подій, з якими я зіткнувся вперше, і незалежно від того, що було добре, а що погано, я намагаюся завжди робити з цього висновки і навчатися новим речам.