Кушнір Софія, 10-б клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання есе — Омельян Олена Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулася від слів дідуся: "Почалася війна". Хоч тривога та страх давно були з нами, але почути цю страшну новину було як удар по серцю. Тривога охопила мене, але часу на паніку не було — потрібно терміново збирати речі та поспішати назад до міста. Коли ми доїхали до зупинки, спокійне небо раптом потемніло, перетворюючись на чорну хмару диму після вибуху. Це був перший реальний сигнал того, що все змінилося назавжди. Коли автобус, що їхав до Херсона, рушив з місця, я почала вдивлятися в обличчя людей. Одні мовчки сиділи, немов загіпнотизовані, інші намагалися якось розважитись, наївно вважаючи, що це може прогнати страх.

Повернувшись додому, ми з бабусею вирішили сховатися у підвалі сусідів, адже там було безпечніше. У цьому тісному приміщенні зібралося багато людей, і ми намагалися підтримувати одне одного, наші погляди випромінювали тепло і надію. Дні тягнулися, сповнені напруги, кожен вибух чи постріл стискали наше серце.

Ми спостерігали за димом, що підіймався над будівлями, які палали, та чули звуки битв, які були неначе уявні тіні, що насувалися на наше життя.

Після кількох тривожних днів ми знову повернулися до свого будинку, але спокою не було. Одного ранку вороги з'явилися біля нашого дому, намагаючись дістатися до сусідів. Після них залишилися лише руїни, а страх досі нагадує про себе неприємним осадом. Через ці події ми вирішили залишити Херсон. Від'їзд був справжнім випробуванням на витривалість. Обстріли, ракетні удари, зламана машина — здавалося, що шансів вибратися, немає. Але завдяки друзям ми змогли залишити місто.

Через деякий час ми знайшли прихисток у Польщі, де провели 10 місяців. Там зустріли нових людей, які підтримали нас у цей важкий час.

Проте навіть серед безпеки та турботи туга за домівкою не покидала нас. За кілька днів до звільнення Херсона ми дізналися, що не стало мого дідуся. Ця втрата стала ще одним тяжким ударом, із яким нам довелося справлятися далеко від рідної землі.

Найболючішою стала новина про підрив Каховської ГЕС.

Наш дім, що стояв на березі Дніпра, був затоплений, а ми втратили не лише стіни, а й місце, насичене спогадами та теплими моментами, які більше не повернути.

Кожного разу, коли я повертаюся до Херсона, моє серце стискається від болю. Місто, яке колись було сповнене життя, тепер здається тінню самого себе — його вулиці порожні, а радість зникла. Я блукаю серед руїн, відчуваючи кожен тріск уламків під ногами, кожен порожній погляд з вікон зруйнованих будинків. Багато з цих стін бачили радість і любов, а тепер стали свідками горя. Проте, незважаючи на це, в глибині душі я вірю, що наше місто знову відродиться.

Я уявляю, як Херсон наповниться звуками життя: дитячими голосами, ароматами свіжої випічки з кав'ярень і радісними посмішками мешканців. Я мрію про той день, коли відбудуться святкові заходи, під час яких люди зберуться, щоб відзначити своє повернення до нового життя. Вулиці знову стануть галасливими, і я зможу побачити знайомі обличчя, які щиро усміхаються, відчуваючи радість і надію на краще. Минулий біль залишиться тінню, а я чекатиму дня, коли місто знову засяє своїм яскравим сяйвом.