Котенко Еліна

9-а клас, Харківський ліцей №164 Харківської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Коновалова Тетяна Володимирівна

Війна. Моя історія

23 лютого у моєї подруги був день народження: ми катались на ковзанах, потім були в кінотеатрі, удома на нас чекав смачний торт зі свічками. Моїй подрузі-14! Батьки нам завжди влаштовували приємні сюрпризи , дарували неймовірні емоції! Уже декілька днів поспіль мої мама й тато казали про «тривожну валізу», але я не переймалась і не хотіла вірити… 24 лютого у мене три пари, потім тренування, у суботу повинен бути довгоочікуваний турнір з бальних танців. 0 п’ятій ранку я і мої батьки прокинулись від вибухів, вікна затремтіли, я не могла стримати емоцій, були паніка, жах, відчай, сльози…За кілька годин вулицями моєї улюбленої Північної Салтівки їхали танки. Батьки вже знали ,що робитимуть, якщо жах стане дійсністю… Я не хочу писати …війна….досі не вірю, не хочу й не можу вірити в те, що відбувається в моїй країні.

Батько відвіз нас з мамою на кордон з Польщею, а сам повернувся в Харків, він лікар.

…Уже півтора року я з мамою живу в Німеччині, відвідую німецьку школу, продовжую навчання і в ХЛ №164. Маю нових друзів, займаюсь спортом, вивчаю німецьку мову. Я безмежно вдячна батькам за те, що зараз є дитинство, повноцінне, радісне, безпечне. Уже більше року я не бачила батька, подорослішала, боюсь грози, лякаюсь ,коли в небі літак, сумую за друзями, за тими, з котрими відзначала останній безтурботний мирний день народження подруги. Я вірю: моя країна переможе, пишаюсь, що я -українка, ношу вишиванку, люблю разом з матусею готувати борщ і вареники, запрошую знайомих німців на вечерю і розповідаю про свою Україну. Чекаю на зустріч з батьком…

У свій дім я не повернусь ніколи, він зруйнований.

Знищено все, але жива пам’ять, і в телефоні є останній спогад дитинства- фотографії з 23 лютого…