Ткаченко Софія, 11 клас
Ірпінський академічний ліцей НУБіП України, м. Ірпінь
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лук’янченко Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Ранок. Я, ще сонна, починаю збиратися до ліцею, нічого не підозрюючи. Навіть татові слова про наступ російських військ у Харкові зовсім мене не бентежать. «Що з того?» - подумала я. Але коли через п‘ять хвилин мені почали телефонувати друзі й говорити, що почалася війна, мені стало страшно. Спершу я не вірила, не хотіла вірити. Але величезний затор, який тягнувся на виїзд із міста, звернення Президента і перший вибух підтвердили мої страхи. Перша ніч була найгіршою. Нерозуміння, боязнь за життя близьких та своє і тремтячі руки стали моїми «друзями». Хоча ні, найгіршою була та мить, коли над моїм будинком пролетів ворожий літак. Він кружляв по колу, ніби розмірковуючи, чи скидати йому ракету на нас, чи ні. А потім ми почули, як він падав. Я ніколи не забуду цей звук!..

Після двох тижнів в окупації нам нарешті вдалося виїхати. Батьки поїхали до друзів, а я з сестрою та бабусею вирушили до її брата. Цього дня я ще не знала, що зможу обійняти маму лише через п‘ять довгих місяців, бо після тижня перебування в Києві помандрувала до Польщі. Це сталося в середині березня, саме в той час, коли все навкруги починає розквітати, дерева знов одягають зелене вбрання, а в повітрі пахне весною. І саме цей найпрекрасніший час мені довелося проводити на чужині. Поляки, яких я зустрічала, не вирізнялися привітністю, і я справді відчувала себе білою вороною. Та й не дивно, що доки всі вважають тебе приїжджим, ти завжди будеш чужим.

Потім зі мною «сталася» Німеччина, яка зустріла мене привітніше. Я намагалася насолоджуватися всім, що мала там, але це неможливо, коли читаєш новини і спілкуєшся з родиною, яка залишилася вдома. Неможливо було спокійно жити, коли моя бабуся, яка не виїхала з рідного міста, не відповідала на дзвінки. Неможливо радіти, коли серце розривається від болю. Спогади рвали мою душу на шматки, і очі наповнювались слізьми щоночі. Кожна смерть знайомої людини лишала шрам всередині. Я хотіла насолоджуватись життям, але моє сумління не давало цього зробити.

Згодом, коли моє місто звільнили від російської навали, сліз стало менше. А через деякий час вони зникли зовсім, а натомість прийшла, хоч і маленька та натягнута, посмішка. І це було так прекрасно – знов відчути жагу до життя. Німеччина подарувала мені купу нових спогадів та друзів. Вона стала моїм прихистком у складні часи, переживала зі мною найскладніші та найщасливіші дні мого життя. Почуття покинутості зникло - і вже щира посмішка кожного дня прикрашала моє обличчя.

Невдовзі я повернулася додому. Це було дуже дивно – склалося враження, ніби я нікуди й не їздила, а страшна війна лише мені наснилася. Проте зруйновані будинки, воронки від снарядів у асфальті та пусте місто нагадали мені, що це був не сон. І від усвідомлення цього мені стало страшно, тіло проймав неприємний холод, який наздоганяє лише тоді, коли ти зустрівся обличчям до обличчя зі смертю. У місті стояла мертва тиша, і лише повітряна тривога час від часу ії переривала. Час ніби зупинився…

Війна змінила багато речей. Вона показала мені, що світ насправді жорстокий. Вона розірвала на шматки мій світогляд і розбила рожеві окуляри так, що скельця влетіли в мої очі. Моя історія лише одна з мільйонів і вона ще не закінчена, так само, як і історія кожного українця, бо кожного дня до наших літописів додається нова сторінка. Я всією душею обожнюю книги і не люблю, коли вони закінчуються. Але цю я б навіть не починала. Та лише в наших силах зробити так, щоб ця історія якнайшвидше скінчилася і в фіналі нас очікувало те саме «довго та щасливо». І я вірю, що нас чекає щасливе майбуття без тривог, вибухів та смертей. Без війни!