Буравіхін Валерій, 10 клас, Бериславський ліцей №3 Бериславської міської ради

Вчителі, що надихнулина написання есе -Жук Алла Володимирівна, Калнауз Ольга Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це великий конфлікт, який губить життя ні в чому не винних людей різних країн. Я знав багато прикладів, коли страждало населення, яке хотіло жити, але не думав, що війна прийде і до моєї родини.

Початок теперішнього конфлікту для мене був неочікуваний, адже я не думав, що в наш час будуть війни між розвиненими країнами.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять четвертого року я вперше почув вибухи, а далі через кілька місяців побачив військову техніку й військо. Із самого початку я не хотів вірити в те, що відбувається, але таки  прийняв факт того, що розпочалася війна. Я досить погано пам'ятаю події на початку війни, але я можу сказати чітко, що радів кожній новині про успіхи наших військових. У рідному місті, в якому я народився, жив, навчався, з’явилися нові «господарі». Вони оселилася біля мого будинку, в гуртожитку. 

Вперше я побачив небезпеку так близько. Не міг повірити, що ці усміхнені  «асвабадітєлі» називали себе нашими братами!  

Почалися проблеми з постачанням води та світла. Далі ситуація ставала все більш напруженою, і це змушувало замислюватися про переїзд до більш безпечних областей України. Але дім міцно тримав нас, тому надія  на те, що наші військові відвоюють моє рідне місто, ще була сильнішою, ніж ризик бути розстріляним на Дорозі життя. Коли ситуація стала занадто важка, ми змогли виїхати з міста.

Ніколи не забуду очі моєї маленької сестрички, які з такою надією дивилися на мене.

І ось так, на руках з  довірливою крихіткою, під вибухи, ми дісталися до хатинки, де перепочили та змогли оцінити ситуацію. Далі мій шлях проліг з Кривого Рогу, де я просидів до пізнього вечора, аби дочекатися потрібного автобуса, до Умані. Вночі, на холодному вокзалі, о 3 годині ночі, я зрозумів, що перетнув межу між безтурботним життям і шаленою дорослою відповідальністю, яку накинула на мої плечі війна! Пройшла перша розгубленість. Тепер моя доля та доля моєї родини залежитиме від мого рішення. Далі-знову тимчасовий прихисток, який не дав бажаного спокою. Через тиждень постало питання навчання: я думав, як і де мені навчатися, бо розумів, що це зараз для мене найважливіше. 

В чужій хатині моя маленька сестра вперше почала ходити та говорити «мама».

Я був дуже радий, бо вона не буде пам'ятати тих жахливих подій, які пам'ятаю я, батько й матір. Такі обставини змусили мене стати більш відповідальним та самостійним. І от почалося навчання:  з відключенням  світла, повітряними тривогами, хвилюванням про можливі навчальні «борги».

Та найбільше мене підтримувала надія на те, що відкриється моя рідна школа, яка стала для мене домівкою.

І ось я побачив обличчя своїх рідних вчителів. Я вже був готовий до навчання! Тепер звичним для мене стало виконання домашніх завдань наперед. Напевно, це одна із причин, чому я не полюбляю відкладати справи на потім.  Та попереду ще чекали нас сварки із хазяйкою хати, у якій ми жили, пошуки нового житла і …спокій та радість. Радість від найяскравішого року навчання, від сміху  та пустощів моєї сестрички, яка, окрім слова «мама», більше нічого не хотіла говорити.  Саме цього року  я визначився зі своєю професією та поставив перед собою ціль: робити усе, аби я міг працювати з усмішкою та отримувати задоволення від майбутньої професії. Але…знову нас чекав переїзд.  Але це вже було легко для мене. Уже в  третій хатині я почуваю себе найкраще, так, ніби я зараз вдома.

Тепер я можу навчатися далі спокійно, бо знаю, що попереду буде тільки краще і всі ми повернемося до своїх рідних домівок.