Коломієць Софія, 11 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До початку повномасштабного вторгнення більшість із нас вже вважали власне життя достатньо важким, аби запитувати: “А чи може бути гірше?” Зараз я впевнена, що оглядаючись назад, ми також віднаходимо відповідь, хоча вона абсолютно невтішна. Війна, так чи інакше, залишила наслідки усім, хто проживає в Україні: кого чекають вдома, хвилюється за близьких з-за кордону, та навіть тим, хто в силу віку ще не сказав навіть перших слів. Можна довго рахувати втрати, але правдивим буде визнати, що майже всіх моїх однолітків, як зокрема і мене, війна залишила без дитинства, юності та права на них.

Я можу назвати час та право на юність своєю найбільшою втратою.

Дорослішання – невідворотний процес, якого ніхто не може уникнути, та важко сперечатись, що іноді воно настає зарано. Коли розпочалась війна – мені було 6років. З того часу я пам'ятаю лише декілька сюжетів у новинах, які мені не могли пояснити. Пізніше були виховні години у школі, де нам показували документальні фільми про Майдан Незалежності, про початок нинішньої війни з росією. Тоді, я думаю, більшість дітей були замалі для справжнього усвідомлення того, що відбувалось.

Повномасштабне вторгнення почалось, коли мені тільки виповнилось 14. Соромно визнавати, але лише тоді для мене набули сенс такі слова, як: анексія, окупація, зросійщення, геноцид та війна.

Також це змусило мене зрозуміти, що таке хвилюватись про рідних, про власне життя, що означає покинути домівку та переїхати в абсолютно чужу країну. Такий бажаний раніше закордон розчарував. У Польщі діти мого віку переймались набагато менш дорослими темами - прогулянками, фотографіями та розвагами. Багато хто з них мав змогу спокійно гуляти допізна, ночувати у друзів без батьківських хвилювань щодо того, де їхня дитина може застати обстріл та інше. Багато з них також мали дуже напружені стосунки з батьками, що, на той момент, мені було абсолютно незрозумілим, адже я щодня чекала можливості поговорити з мамою і татом хоча б годинку, бо переїхала без них. Моє спілкування з ровесниками не склалось, не дивлячись на те, що я легко опанувала мову.

Розрізнити українця в натовпі інших було достатньо легко, бо більшість із тих, з ким я познайомилась, мало усміхались.

Ці декілька місяців сильно вплинули на моє самопочуття та сприйняття. Неймовірно щасливою, влітку 2022 року, я повернулась додому. Страх мені згадався лише раз, у потязі, коли ми переходили кордон. Найбільше мені просто хотілось додому, побачити близьких, почути рідну мову і забути про причини, які спричинили мій від'їзд взимку. Той період довго згадувався мені важко, як щось травматичне, але він дав мені усвідомлення, де я хочу жити, яку музику слухати та які погляди відстоювати.

Але після приїзду часто було нелегко. Стресове середовище не може впливати позитивно на нашу нервову систему та самопочуття.

Війна покладає на наші плечі велику відповідальність, адже інколи навіть дітям потрібно піклуватись про дорослих також. Змушує нас думати не про найближче майбутнє, як наприклад, закінчення школи, а про глобальне майбутнє. Всі ми змушені робити вибір: де жити, чого навчатись, як допомогти іншим чи собі.

Я вважаю, що кожен з нас мусить робить цей вибір в міру власних можливостей, і, можливо, шлях будь-кого з нас перетнеться з майбутнім, заради якого варто старатись.