Жук Алла Володимирівна, вчитель, Бериславський ліцей №3 Бериславської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Головне – вірити… Я тримаюсь лише на вірі. Вірю, що це не назавжди! Що ми виживемо. Що наші діти у безпеці, далеко від війни. Що ворог не переможе. Що мій рідний Берислав витримає всі удари. Що кожен новий обстріл обійде наш дім, а ті снаряди, що вже впали, не зруйнували його до кінця. Що і завтра буде хліб, вода та світло. Що мої учні – ті, кого я закохувала в літературу, кого вчила, що добро перемагає, хто писав на уроках про мрії та плани, – живі.

Вірю, що Україна вистоїть. Що ми ще повернемося, хоч і не знаю коли.

Вірю, що в мене вистачить сил і здоров’я дожити до того дня, коли зможу переступити поріг свого дому. Що вся родина збереться за великим столом і ми, вперше за багато років, будемо святкувати: мир, спокій у вільній Україні.

Головне – молитись… Я молюсь. Молюсь, коли не залишається надії. Молюсь Богу, Україні, нашим Збройним Силам. Згадую в кожній молитві тих, кого люблю, за кого боюсь, кого намагаюсь оберігати на відстані. Я молюсь за тих, хто зараз на передовій, хто кожен день дивиться в обличчя смерті, щоб ми могли жити. Молюсь за них, бо своїми життями вони дають шанс нам - жити, дихати, спати, вчити, дивитись на схід та захід сонця, радіти ранковій каві і пахучій паляниці. Зустрічати жовтень, а не «октябрь».

Я молилася, коли ми з чоловіком залишали дім. Дім, у якому пройшли найкращі роки нашого життя, де росла донька, де колись панував сміх і затишок.

Молилася, коли через заднє скло машини бачила наших трьох собак, коли ми евакуювались. Вони залишилися там, у Бериславі. Як було пояснити їм, що ми не можемо їх взяти з собою? Вони ж частина нашої родини, нашого життя… Ті очі, повні відчаю і нерозуміння, я бачу щоночі.  Молилась, коли не знала, чи побачу доньку і внуків, коли вночі, у чужому ліжку не могла заснути в ту першу ніч поза домом, таку тиху, без обстрілів, а мене душили сльози, бо окрім спогадів про Берислав, нічого немає. Діти далеко, і все, що встигли взяти з собою, – кілька речей і жодної  світлини: ні дітей, ні внуків, ні сімейних чи своїх.

Я молюсь, бо інколи не залишається іншого виходу. Коли не вистачає сил вірити, що все зміниться на краще. Коли відчай стає більшим за надію.

Молюсь, коли сходить сонце, і коли в мене є можливість почути голос доньки. Молюсь, щоб хоч на мить почути її сміх, дізнатись, що вона в безпеці, і побачити онуків. Я молюсь, коли починаю новий день – вже не вчитель у звичному класі, а вчитель онлайн. Мої учні рознесені по всьому світу, але вони живі. Вони посміхаються в камеру, і кожна їхня посмішка – це маленьке диво, це ще одна молитва про життя, про майбутнє.

Головне – любити… Я люблю. Я люблю тих, хто залишився поряд зі мною. Тих, хто далеко, але все ще пише мені :«Як ви?».

Тих, хто підтримує, навіть коли вже не вистачає слів. Я люблю нашу Україну, наш Берислав, та моє серце розбите від втрати дому. Люблю, бо це єдине, що допомагає триматися, що надає сили боротися далі. Ми всі разом наближаємо перемогу, навіть якщо інколи здається, що сил більше немає. Я, як і мільйони українців, тримаюсь на вірі, на молитві і на любові. Мій шлях... Наші 1000 днів тривають. 1000 днів війни, Віри, Молитви і Любові!