Тимчук Дмитро
здобувач освіти ІІ курсу гр.№17
Вищого професійного училища радіоелектроніки
Викладач, що надихнув на написання есе: Петровська Любов Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У наш дім увірвалася війна – жорстока, кривава, несправедлива… Вона розділила життя українців на «до» і «після»  тих подій, які перевернули їхній звичний ритм, плани і мрії.

Що означають ці 1000 днів у моєму житті? Біль, страх, тривога за майбутнє України, прискіпливе сприйняття інформації із зони бойових дій. Але, насамперед, ці дні війни пов’язані з долею мого старшого брата, загибель якого стала для нашої родини тою страшною точкою розмежування між щасливим життям і життям без нього. 

Пишу ці рядки й знову переживаю події минулого року, які вспливають у пам’яті до найменших подробиць… Та вони нікуди й не зникали, адже з цим тепер доводиться жити.

Мій старший брат Олег служив у Києві в президентських військах. Після початку повномасштабного вторгнення йому надійшла повістка, і він пішов воювати. Пройшов навчання в Україні і Польщі, був старшим солдатом у військовій частині А4277. Він захищав нас на Запорізькому напрямку, де героїчно загинув, намагаючись допомогти побратимові вилізти з позиції, щоб врятуватись від атаки дрона.

Ми дізнались про його загибель через кілька днів після, коли татові надійшов дзвінок з лікарні, в якій Олежик перебував: телефонував його побратим і повідомив  про його смерть. Я помітив щось дивне: тато ніби намагається сховатись,  з кимось говорить по телефону і не дає мамі змоги хоч щось почути.  Проте, після того як поклав слухавку, розповів нам… Усі в шоці, розпачі плакали і намагалися усвідомити, що це відбувається насправді. Відтоді я намагався закарбувати у пам’яті кожен момент, коли згадували про Олежика - про світлу людину, яка мала багато планів на майбутнє, які обірвала країна і громадяни якої досі чомусь існують на цій планеті.

Зараз буде тяжко… Після того, як інформацію про смерть підтвердили, нам повідомили про те, що можна опізнати тіло у морзі, коли його довезуть із Запоріжжя  в Чернівці. Настав цей зловісний день…

Я пам'ятаю, це був ранок, ми усі у чорному, голова у всіх ніби в тумані, п'ємо заспокійливі і їдемо до моргу. Заходимо в приміщення, і я розумію, що це найгірший день у моєму житті, що це все правда! Я бачу, як бабуся, захлинаючись сльозами, промовляє: «Олежику, сонечко» , а мамі від шоку відняло мову, і з її очей течуть ріки сліз.  Бачу моє сонце без ручок… 

Ми вийшли. Всі в сльозах, усі не можуть і досі повірити, що з нами це відбувається. Ми повертаємося додому, в мене у навушниках на повну гучність волає важка музика, щоб заглушити біль, я обіймаю бабусю, у якої скляний погляд і течуть сльози, поки тато намагається заспокоїти себе і маму.

Наступні кілька днів були жахливими в очікуванні  похорону. Це було 1 вересня. Усі святкують початок навчального року, хтось йде у перший клас, а я підпалюю лампадки, щоб утворити коридор до того, як приїде кортеж додому.

Після прощання вдома ми йдемо на кладовище позаду катафалка, я тримаю маму, тато - бабусю, а за нами весь мікрорайон супроводжує мого братика в останню путь. Після відспівування на Алеї Слави наступив момент, який не описати словами. Я розумію, що  востаннє у своєму житті бачу брата… Ми ще довго стоїмо поряд з могилою і згадуємо теплі моменти, коли він був поруч.

Посмертно Олега нагородили «Орденом за мужність ІІІ ступеня» та почесною відзнакою «На славу Чернівців» від Чернівецької міськради.

Усі інші дні війни – це неймовірне усвідомлення того, яким безцінним є життя без війни, яким жертовним є подвиг героїв, які загинули, і тих, хто й досі воює, якою великою є відповідальність кожного з нас за долю України, яка була, є і має бути – успішною і процвітаючою в ім’я збереження пам’яті про тих, хто віддав за неї своє життя. 

Попри усі негаразди, я вже на другому курсі у найкращій групі і вдячний усім, хто підтримує. Життя продовжується!