Олена Бірзул
Комунальний заклад "Харківський ліцей № 157 Харківської міської ради"

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Ще 23 лютого 2022 року я була щасливою людиною, яка мешкає у своїй оселі, має улюблену роботу, будує плани на майбутнє та сміливо крокує по життю. Та ранок наступного дня поставив жирну крапку у мирному сьогоденні, усі відчуття затьмарив шалений страх…

Дуже важко згадувати перші хвилини, потім години, які перетворювались у дні неймовірного жаху, розгубленості та тваринного страху.

Я не можу визначити, які почуття переважали на той момент. У голові плуталися думки та постійно кружляли питання: «Що робити далі?», «Як врятувати себе та свою родину?». Було безліч варіантів, але не було однозначної відповіді. Іноді було так лячно, що неможливо було дихати. 

Повертаючись думками у той час, усвідомлюєш, що тоді визначилось хто є хто. Залишились поруч та на зв’язку справжні, ті, хто щодня питав: «Як ти?». Ці короткі два слова стали найтепліші та найзначущі на той момент.

І неодмінно треба було почути відповідь на своє питання. Підтримка один одного була неймовірно важлива у ті перші жахливі хвилино-дні, доки не прийшло розуміння, що, як раніше вже ніколи не буде.

Моя родина – батько, чоловік та син – на момент початку повномасштабного вторгнення мешкала у Харкові. Через деякий час, а саме 2 березня, ми вирішили переїхати в передмістя, ближче до землі, бо наш будинок в 16 поверхів не здавався надійним укриттям, а лише додавав «яскравих» фантазій, які вкрадались до голови.

Минав час, змінювалось розташування збройних сил, перезавантажувалось наше життя. Відчай та внутрішнє спустошення зростало з неймовірною швидкістю. Особливо гостро це було відчутно, коли 14 червня 2022 року я офіційно стала безробітньою. Знов і знов в голові промовлялось питання: «Що робити далі?».

Якась життєва метушня та невизначеність не давали твердо триматись на ногах та емоційно виснажували. Внутрішні страхи посилювались через обстріли, додавали негативу величезні черги за гуманітарною допомогою. Це незабутні відчуття…

Я розуміла, що треба вибиратись, шукати крапку опору, щоб зберегти здоровий глузд. І я знайшла дівчат, які згуртувались та почали виготовляти маскувальні сітки. Це неймовірна єдність та сила духу! Ці завзяті пані до теперішнього часу не полишають цієї важкої та відповідальної роботи. Захоплююсь їх відданістю та пишаюсь тим, що маю честь бути своєю серед них.

Все літо 2023 року щодня із завзяттям ми плели сітки, робили помилки, шукали нові рішення та працювали далі. Багато людей долучалось до нашої кропіткої праці, але, з часом, їх ставало все  менше. Я теж змушена була відсторонитись від плетіння сіток, бо… неочікувано прийшла відповідь на моє питання: «Що робити далі?». 

Мене без педагогічної освіти (маю вищу економічну), запросили працювати в ліцей, де навчається мій син. Вакансія виявилась досить цікавою – педагог-організатор. Без зайвих вагань та сумнівів я погодилась. Так, я розуміла, що не маю досвіду, певних навичок та рішення було прийняте. Я із завзяттям узялася підкорювати цей айсберг (хотілося  б сказати  Еверест).

Моя авантюрна натура стала до роботи в закладі освіти 26 вересня 2023 року. Я стала частиною великого колективу та отримала старт для нового життя. Можливо, це не зовсім те, про що я мріяла, але ж треба з чогось починати. 

Переді мною виникають безліч нових завдань, я переживаю неймовірну кількість емоцій щодня. Я навчаюсь разом зі школярами, але маю свої життєві уроки. Я вдячна долі, що навчила мене розрізняти справжнє та фальш, цінувати та наповнювати кожен день, відпускати зайве та неважливе.Я продовжую працювати педагогом-організатором. Я маю мрії та сподівання.

Саме тут, в ліцеї,  я відчуваю, що життя триває. 
Ось такі мої 1000 днів війни.