Антабян Кристина, 9 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія №21 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єгорова Алла Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Яким має бути щасливе дитинство? Коли поруч батьки, рідні, сім’я. Коли є друзі, школа, улюблені заняття. Коли є дім - свій, затишний, рідний... І коли не страшно!  

На жаль, я майже не пам’ятаю такого дитинства, тому що війна для мене почалася не 1000 днів тому, а набагато раніше. Мені було 4 роки, братові  - 9, коли ми вперше почули, як ревуть тривоги, летять ракети, сиплють “Гради” й рвуться бомби. Це був 2014 рік. Перші дні ми з мамою, братом, бабусею і дідусем провели у підвалі нашого будинку, а 24 липня  бабуся вивезла нас із нашого рідного міста Первомайська, що на Луганщині, до Харкова.

Як ми їхали, я майже не пам’ятаю, бо весь час плакала (уперше в житті розлучилася з матусею, яка працювала медичною сестрою в лікарні й не могла виїхати з нами).

Більше  до нашої домівки ми не повернулися, та й повертатися було нікуди.  Від мого щасливого дитинства залишилося тільке руденьке кошеня - м’яка іграшка, єдина з того, що вдалося знайти мамі у зруйнованому нашому домі... Притискаючи котика до грудей, я їхала до міста, де немає війни. Із котиком лягала спати, носила в маленькому (а потім і у великому) рюкзачку до дитячого садочка, до школи...

У Харкові почалося нове життя. Приїхала мама, брат пішов до школи, я у садочок.

Матуся влаштувалася на роботу за спеціальністю.  Нам допомогли з житлом, хоча власного не маємо і зараз. Хоч і скрутно жилося, та безпечно, бо ми тепер добре знали, що таке справжнє горе. Може, наші душевні рани й зарубцювалися б рано чи пізно, якби не той страшний ранок  24 лютого 2022-го! І мама, і бабуся, і навіть ми з братом відразу зрозуміли, що відбулося. Кілька днів переховувалися в підвалі, який зовсім не був для цього пристосований.

Знову переживали той жах, про який так довго намагалися забути!  

Матуся дуже хвилювалася за нас, і 2 березня 2022 року ми виїхали до Угорщини. Так удруге за своє життя я зіткнулася з евакуацією. 5 місяців наша сім’я прожила за кордоном. Угорської мови ніхто з нас не знав, спілкуватися з місцевим населенням було важко. Ми сподівалися перебути тут якийсь час, жили в родичів, які нас сюди й запросили. До школи я там не ходила, дистанційно не навчалася теж (не було інтернету), вчилася самотужки. Нових друзів не знайшла.

І хоча тут нам було безпечно, та  страшенно хотілося додому, і, як тільки з’явилася можливість, ми повернулися до Харкова.

Добре, що будинок, який ми винаймали, залишився цілим після бомбардувань! Хоч було куди повернутися! Коли я чую, що комусь із українців подобається жити за кордоном, в чужій країні, що там і клімат кращий, і життя заможніше, і навчання якісніше, то не дуже цьому вірю. Добре там, де рідний дім! А вдруге втратити його ми не хотіли...

Із того часу я живу, як і всі харків’яни, всі українці. Третій рік навчаюся в школі дистанційно, допомагаю мамі й бабусі, чекаю перемоги...

Часто прокидаюся вночі від тривожних сирен, здригаюся від страшних вибухів... Тоді я міцніше притискаю до себе руденьке кошенятко - згадку про моє щасливе дитинство...

Зараз мені 14 років. Я намагаюся бути оптимісткою, вірити у те, що все в нас буде добре. А ще дуже хочу, щоб у моїх майбутніх дітей було справжнє щасливе дитинство...