Мінальян Карина, 10-а клас, Барвінківський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання — Новосел Вікторія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Звістка про початок повномасштабного вторгнення на терени нашої України злетіла з рідних маминих уст, ніби надгучний постріл, що, розсікаючи неприємну прохолоду лютневого ранку, передвіщував невідворотній процес руйнування звичного світосприйняття.

Чи стали ці страшні слова справжнім потрясінням для підлітка, чиє уявлення про війну обмежувалося далекими бабусиними розповідями, якими та зрідка ділилася, згадуючи своє тяжке, обумовлене воєнними роками дитинство? Чи здогадувалася я тієї миті, що зовсім скоро життя багатьох буде спаплюжене сліпою людською жорстокістю помноженою на нездорову жагу панування над світом?...

Тож, гадаю, мій шлях, що триває вже понад тисячу днів, розпочався саме із намагання усвідомити нову спотворену дійсність.

Перші дні війни у моєму маленькому селищі на Харківщині нагадували про себе тільки ревінням авіації та стурбованими обличчями оточуючих, позаяк будь-кому хвилюванням стискалося серце при згадці про своїх близьких та знайомих, які найпершими сьорбнули із гіркої чаші терору, знаходячись у великих містах. Втім, напруга у нашому домі зростала прямо пропорційно наближенню гуркотінню з-за горизонту. Безперервний моніторинг новин став невід’ємною частиною рутини, тому вимкнення світла, понісши за собою відсутність зв’язку та інтернету, зробилося найбільшим для мене випробуванням. Підступна темрява, від якої не рятував слабкий вогник свічки, уриваючись частими вибухами та глухими ударами, зловісно нашіптувала про наближення кінця.

Як той необачний птах, спійманий у тенета, я опинилася заручницею власного розуму. Здригалася земля і стигла в жилах кров.

Коли однієї миті передчуття зовсім не рятівної порожнечі захопило тремтливе нутро, мені вдалося знайти прихисток у поезії. Іронічність та експериментальність Андруховича, екзистенційність та патріотичність Стуса, брутальна романтичність Жадана були мені за дороговказ, що провів крізь в’язке скопище бентеги і невизначеності. Щоб позбутись лихих думок, завчала напам'ять найбільш улюблені вірші, що знаходили відгомін у глибинах моєї душі, поінколи розважаючи рідних своїми кепськими спробами в декламуванні.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

Земля, рабована віками,

І не скарать тебе душителям

Сибірами і соловками.

Настала година – і я з сім’єю, спакувавши найнеобхідніше, зірвалися в пошуках безпеки, бо надалі перебувати у селищі, де тих, хто залишився, можна було перерахувати на пальцях, видавалося глупством.

Звісно, лише у тому випадку, якщо ти будуєш плани на завтрашній день. У нас зовсім не було плану, ми не знали, куди нас закине доля. І ось у цей проміжок часу, коли ґрунт під ногами відчувався зовсім глевким, на допомогу прийшли люди. Просто небайдужі незнайомці. Виявляється, героїчність українців проявлялася не лише на передовій, але й у тилу, у простих жестах підтримки, що засвідчують нас як націю. Врешті-решт, особисто в моїй уяві майбутня Україна постає образом довгожданої соборної держави, і я

прагну спостерігати, як країна перероджується у щось прекрасне та нове, не відмовляючись від своїх багатовікових цінностей,

таких як віра, незламність та мова.

Сьогодні, повернувшись до рідної домівки, зростаю у серці вдячність військовим, котрі зі зброєю у руках і темними колами під очима на змарнілих обличчях виборюють наші свободи. Переконана: мій шлях ще не закінчений. Навіть якщо мої очі й не бачать цих жахіть, нагадую собі, що війна ще триває, щодня платиться непомірна висока ціна за право на існування. Земля продовжує пропитуватися кров’ю невинних.

Отже, хочу наголосити, що тільки спільними зусиллями Батьківщина зможе здобути довгожданий тріумф над одвічними гнобителями української народності та культури.