Галина довго не наважувалась виїжджати через інвалідність сина. А коли вже зовсім припекло, їй допомогли волонтери і навіть незнайомі люди

В інтернеті є відео, як ми вантажилися та виїжджали з Херсонської області, коли ГЕС підірвали. Вона з однієї сторони, а ми - з іншої. Мій син дуже хворий. Ми не виїжджали, бо я не хотіла його тривожити. Думала, все минеться. Коли нам влучила ракета в будинок, ми були за стінкою. 60 сантиметрів стінка. Нам пошкодило двері і те, що було на веранді. Потім ми подзвонили волонтерам, і нас приїхали забирати. 

У сина діабет дуже тяжкий, він втратив зір і в нього пропадає пам'ять. До біотуалету не може доходити. У нас становище тяжке було. 

Ми виїхали в Одеську область, 140 кілометрів від Одеси. Слава Богу, що нам люди допомагали. Ми взяли тільки змінний одяг, а більше нічого в нас немає. Не знаємо, куди нам рухатися далі. Я рада, що нам гарні люди траплялися, які допомагали. І волонтер був дуже добрий, і хазяйка наша з Одеси. У неї мама тут померла, і вона пустила нас у будинок. Довелося попрацювати, щоб для нас усе необхідне було. Такому хворому, як мій син, потрібна особлива їжа. Йому ще до війни дали першу групу інвалідності безстрокову. 

Завіз нас у Дніпро волонтер Денис. Я йому казала, що він від Бога людина для порятунку інших людей. Він заїхав до нас у село і зразу сказав збиратися. 

Я його питала, коли їхали, чи не боїться він. Каже: «Боюся, коли під’їжджаю, а коли вже людей витягую, тоді не боюся нічого». 

Він сказав, щоб напоготові були, всі разом, і нас вивезли. Але вийшла якась неприємність із квитками до Одеси. Син не рухається, він 10 кроків ступив – і все. 15 хвилин залишилось до поїзда, а син не міг іти. І тут звідкись узявся чоловік спортивної статури. Підійшов, узяв сина та на руках його заніс. Швидко нас пропустили провідники, які стояли біля вагона. Йому ще десять вагонів треба було іти, і він сина приніс на своє місце. Де він потім ночував – я не знаю. Словом, було тяжко, але все владналося. 

Ми доїхали, і ця хазяйка з сестрою приїхала і забрала нас. Провідник сказав, що в них є спеціальна послуга, і коли ми будемо виходити, вони нам допоможуть. Була тачка якась спеціальна - сина з поїзда вивезли, довезли і посадили в машину. 

Тяжко було. І зараз тяжко. Син постійно тільки й сидить на веранді. Ми не знаємо, куди повернемося, чи там хата вціліла, чи ні. Не пускають на ті вулиці, де побито сильно. 

Ми були в окупації вісім місяців, і там не було вже води, світла і газу. На багатті доводилось їжу готувати. Сюди приїхали – поля чисті, все засіяно. Почали відходити і зрозуміли, що тут – мир, і люди не знають, що таке війна. 

Я в перший день забула, куди мені йти, а люди місцеві допомогли. У них тут багато полів, багато землі, яку роздавали раніше. Ми жили в передмісті - у нас стільки землі не було, і доводилося жити на пенсію. А в них тут гуси в кожному дворі. 

Коли я бачу в людей горе, то переживаю це важко. Сину потрібно інсулін колоти. В окупації давали інсулін. Росіяни знали, що в мене є інвалід. Я вже багато років колю синові інсулін, і російський був чомусь прозорий, хоча зазвичай він мутний. Я спитала, чому він такий, а мені сказали: «Не подобається – не беріть». Але, слава Богу, вижили. 

Я в каховській церкві була, на самому березі, біля ГЕС. Наш молитовний будинок був там. Бог дуже багато попереджав нас до війни. Дуже багато людей віруючих було вбито. Бог казав: «Усі ви будете розсіяні, нікого не залишиться».