Діти й онуки проживають в Нікополі, а ми - в Покровському, нікуди не виїжджали. Кому ми потрібні? Вони б’ють, а ми працюємо.

Я була в Нікополі на заводі на роботі, коли почали стріляти. Ми чули вибухи, але не знали, що війна. Потім люди стали кричати, що війна почалась, і нас з роботи всіх додому відправили - це було годині о шостій ранку. 

Пам’ятаю, в цей день паніка була, біганина, автобуси забиті людьми, всі тікали, все купляли, гроші знімали. Робилось страшне тоді. Ми не знали, що таке війна. Чули розповіді наших бабусь, дідусів, а не розуміли. Ми зараз такі сильні, що не розуміємо, що воно таке. Нас б’ють, а ми не падаємо на коліна. 

Роботи зараз не знайдеш. Мені 55 років. Нікополь б’ють – там роботи немає, а в Покровському людей своїх вистачає. 

Води немає. Свердловину потрібно бити - вона грошей коштує, а море пусте в нас. Ходимо з пляшками по воду – так живемо зараз. Дуже тяжко, вдобавок воду в нас забрали. 

Чоловік на пенсії, хворіє. Ми в селі виживаємо за рахунок городу. Нам город прибуток приносив, а зараз городу немає, тому що немає води. Люди пробили свердловини, в кого гроші були, а ми не пробили: то ліки потрібно, то не влаштуєшся на роботу. 

У нас все більше пустих хат покинутих. Зараз проблема з водою: ні питної немає, ні технічної. В крані така вонюча, що нею мити неможна. Цілий день - загроза, цілий день літають дрони. Окупанти - за чотири кілометри від нас. Осушене море нас розділяє - у нас прифронтова зона. 

Діти жили в мене дев’ять місяців. У них робота - поїхали і живуть в місті Нікополі, роблять під обстрілами і сидять під обстрілами. Був обстріл – зятю осколок потрапив у спину, він переніс 15 операцій. У сорок років - лежачий інвалід другої групи. В село переїхати діти не можуть, бо у нас - ні роботи, ні води, ні на городі не заробиш. 

Я хочу, щоб мої діти і внуки в мирі жили, не боялись, працювали і раділи життю, а не сиділи і ховались. Внук постійно сидить у ванній, ховається. Зараз головне - мир, а мир буде - тоді все в нас буде, як закінчиться війна.