Добрострой Діана

Херсонський Таврійський ліцей Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волошина Юлія Вікторівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік – це дата, яка назавжди залишиться в пам’яті. У цей день почалася найстрашніша подія в житті – війна.

Херсонщина… Уранці прокинулася не від того, що почула вибухи. Мене розбудила сестра зі словами: «Почалася війна!». Підхопилася з ліжка і побачила, як мама дуже сильно плаче. Якщо чесно, не відразу зрозуміла, що коїться навкруги. Ми відразу почали складати речі, бо не знали, чого чекати далі. 

Перший день – найжахливіший, який був у моєму житті. Майже відразу після пробудження почула сильний вибух і побачила густий чорний дим зі сторони аеропорту.

Я ні на хвилину не випускала телефон із рук і постійно моніторила новини. В обід повідомили, що російські війська заходять на територію Херсонщини. Від цього мене кидало то в жар, то в піт. 

Протягом дня було більш-менше добре, але тривога нікуди не зникала. Ми заклеїли всі вікна в будинку та набрали води. Настала ніч. Усі на одному ліжку в кімнаті батьків. Ніхто не міг заснути. І ось почалося… 

Винищувачі літали над самим дахом. Страх і сльози! Ми швидко одяглися і спустилися в підвал. Лунали гучні вибухи, виходити на вулицю було дуже страшно. Наступні дні і ночі провели в укриті. Постійно чули, як літає ворожа техніка.

Через тиждень вирішили, що поїдемо в місто до бабусі з дідусем. Вони жили в квартирі. Чотирнадцять днів перебували в Херсоні. О двадцять першій годині всі мешканці будинку вимикали світло: комендантська година. Якщо окупанти бачили когось на вулиці в цей час, то стріляли в ноги, як попередження. З вікна ми спостерігали, як ворожа техніка їздила по вулицях, а зелені чоловічки бігали з автоматами в руках. Це означало, що росія повністю окупувала наше місто.

Через два тижні ми знову повернулись в селище Інженерне. Недалеко від будинку був російський блокпост. Окупанти вже ходили і вдень, і вночі по вулицях, заходили в магазин і купували продукти. Відчували себе так, ніби вони завжди тут жили.

Ми вже перестали ховатися в підвалі, тому що втомилися від цього, але мені завжди було важко заснути. Їжі ставало все менше, і воду почали вимикати частіше. У магазинах на полицях майже нічого не було. Так ми жили цілий місяць.

Наприкінці березня батьки прийняли рішення:  виїжджаємо, тому що жити так далі немає сил. Серце від цих слів защеміло ще сильніше! Покинути рідну домівку, батьківський поріг…

Виїхали не з першого разу. На останньому блокпосту нас розвернули зі словами: «Починаються бої. Далі проїхати сьогодні не зможете». Усі дуже засмутилися, але наступного дня спробували ще раз. Багато людей залишалися ночувати на трасі. Дехто міг стояти по декілька днів в очікуванні на щастя.

На кожному блокпосту були свої правила: на одному могли виходити тільки жінки і діти, на другому – водій, на третьому – тільки чоловіки. Неподалік постійно стояли снайпери, направляючи автомати на людей. Було страшно навіть поворухнутися. Також купа мін, повз які ти повинен їхати. Крім того, постійно чули провокацію від окупантів: «Та це Україна вас обстрілює, а ми захищаємо», або «Ось ваші вчора колону розстріляли».

Виїхавши з окупації, ми видихнули, але не надовго, бо почався бій. У полі, у метрах двадцяти від нас, стояли два танки, які почали вогонь. Водій почав їхати швидше, але це було не просто. Мій брат почав плакати і молитися за те, щоб усе було добре. Йому лише вісім років! 

Двадцять третього березня ми прибули в Миколаїв і нарешті побачили рідненьких військових.

Війна – страшне слово, яке я побачила, відчула! На жаль, усі ці жахливі моменти назавжди залишаться в пам’яті…