Бондарчук Олександра

Монастирищенський ліцей №2, 8 клас, місто Монастирище, Черкаська область

Вчитель, що надихнув на написання есе – Гончарук Людмила Михайлівна

«Війна. Моя історія»

Про початок війни я дізналася від класного керівника. Рано, коли вже була готова йти до школи, одразу я й не повірила в це. Передати ті почуття важко. Здавалося, що це якась нісенітниця. Але із розмов батьків і новин я зрозуміла,  що це реальність, і в Україні справді війна. В той день я плакала кілька разів, вже після того, як почали писати родичі із Фінляндії. Лише тоді я повністю усвідомила ситуацію.

На другий день війни у нашому містечку прозвучала тривога. Яким для мене був цей звук? Наче щось най-найжахливіше в моєму житті. Просто поєднання якогось розпачу, страху і безсилля. Виникало запитання чи справді війна є такою, як її відображають у фільмах? Невже справді у наш час люди одної країни вбиватимуть своїх сусідів? I…за що? 

Наші речі уже були зібрані. Навіть мій молодший брат допомагав збирати все необхідне, мені стало ще сумніше. Так як підвалу в нас немає, лише дуже старий, в якому ще небезпечніше знаходитися, ніж просто вдома, ми поїхали в старий будинок мого прадіда, що був у сусідньому селі, бабуся й дідусь, які живуть недалеко від нас їхати з нами відмовилися, тоді, коли мама сказала мені про це, і ми їхали в село, я знову плакала.

Тоді я думала про те, що якщо вже пролунав сигнал тривоги, то точно будуть якісь обстріли, той страх просто не передати, мені було дванадцять, а я думала про те, що моє життя ось-ось може закінчитися.

А ще я думала про своїх хом’ячків, які залишилися самі вдома, це було своєрідне почуття підлості з моєї сторони до маленьких милих тваринок, які прожили зі-мною уже чотири роки. 

Коли вже ми прибули до старезного будинку і такого ж підвалу, ми спустилися всередину і довго там сиділи, найгірші думки були в голові. Підвал старий, може не витримати… «А я ще ж хочу жити», - думала я. Та там було дуже холодно, і ми вирішили перейти в будинок, доки тато слідкував на вулиці. Десь опівночі ми все-таки поїхали додому. Пізніше знайшли бомбосховище ближче, в будинку де живе моя тітка, дядько і дві мої сестри.

Старші сестри весь час заспокоювали нас, було очевидно, що обоє вони налаштовані позитивно навіть у такій жахливій ситуації, і вони здавалися мені неймовірно сильними, не такими, якою була я. Тому вже на четвертий день війни я була повністю гарно налаштована.

Близько місяця ми весь час ховалися при кожному сигналі. Але вже коли морально і фізично ми втомилися від безсонних ночей і важких днів, перестали ховатися.

Десь ще через місяць від останніх описаних мною подій почав працювати міський будинок культури, і всі діти, які раніше відвідували його, почали займатися знову. Ми ставили концерти і збирали гроші на ЗСУ, що робимо і зараз.

Приблизно такою є моя історія. У перші дні було надзвичайно важко, але зараз, коли думаю про війну, лише злість із усіх моїх почуттів починає діяти. Школа добре відволікла від теперішніх подій, і якось вже й не дуже страшно, але прощання з загиблими воїнами і Алея Слави - це все знову нагадує про жахливу ситуацію, яка й досі триває. І вже я не задаюся питанням про те , як можуть люди одної країни безжалісно вбивати інших, та так жаль дітей і дорослих у яких немає домівок, або ж рідних, і тих, хто загинув через безглузду війну…

Сподіваюсь ближчим часом Україна нарешті подолає цю жахливу війну, відбудує понівечені міста, і всі чоловіки та жінки нарешті повернуться у рідні домівки, і дорослі та діти забудуть про найжахливіші моменти свого життя.