Груба Світлана, вчитель Мелітопольської гімназії №6 Мелітопольської міської ради Запорізької області

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року... Четвер. Прокинулася о 5.00, як завжди готувала сніданок для сім’ї. Смачно пахне картопля на плиті… Ще спокійно…

5.30 ранку за київським часом… Місто Мелітополь Запорізької області… Сухопутний коридор в Крим… Вибух - і життя розкололося на дві частини: до війни та війна… Повномасштабне вторгнення ворога в Україну.

18.00 2022 року: російські війська стоять на в’їзді в місто Мелітополь. Як так сталося? Чому ворог так швидко й без бою зайшов у мій дім?

Що я відчула?! Страх?! Розгубленість?! Безперечно, страх перед невідомістю,але найбільше – ненависть до російських окупантів.

З кожним прильотом ракет по аеродрому наростала тривога за доньку, яка була поруч і ще мирно спала, не розуміючи біди,що принесла на нашу землю війна(підлітки не можуть сприймати реальність такою,якою вона є, через свій вік та недостатній життєвий досвід), за сина з його сім’єю, за родину на Харківщині: саме Харківщина отримала страшні удари по житлових районах обласного центру та містах у перші хвилини нападу.

Іду на роботу: у школі організовано чергування вчителів. Навчальний процес призупинено на два тижні, потім ще… Урешті-решт діти підуть на канікули завчасно, у зв’язку з воєнним станом.

З першого травня 2022 року навчальний процес в школах міста відновлений, але за російськими програмами. Працювати на окупантів відмовилася. Частина педагогічного колективу пішла на співпрацю з окупантами. Що я відчула?! Огиду до зрадників. Ще вчора були вишиванки – сьогодні кокошники…Усе ніби поганий сон … Хочу прокинутися… На жаль, це реальність. Учорашні колеги, батьки учнів не вітаються,бо прийшов «русский мир», який для мене неприйнятний.

Жахливе літо в окупації: колони військової техніки проспектом Богдана Хмельницького, відсутність води,газу, вимкнення світла, мобільного зв’язку(рятував інтернет, який інколи «пробивався» й давав можливість дізнатися, чи всі рідні та друзі живі). День починався зі слів: «Ви живі?» Добре, якщо відповіді не чекали тижнями. Російську «сімку» не мала принципово, а ще дуже вірила, що нас швидко деокупують.

03.08.2022 року о першій годині ночі,а потім о 5.40 ЗСУ вдарили по військовій базі окупантів у Мелітополі. Надія на звільнення зростала.

Початок вересня – деокупація Харківщини! Безмежне щастя! Радість за людей. Надія на звільнення, віра в перемогу. Розпочинається новий навчальний рік,інформую учнів про дистанційне навчання за українськими програмами,збираю класний колектив-навчання розпочато, але вже з Києва.

Виїхати з міста в перший день війни можливість була, але пального не було. Машина без бензину не їде,на жаль. Далі виїзд з міста закрили майже повністю. Дістатися на підконтрольну Україні територію вдалося лише у вересні. Врятували свою сім’ю та домашніх тварин: кота та кролика.

Виїзд з міста дуже складний. Їхати через Крим в Європу навіть не думала. Василівка - Запоріжжя. Цей маршрут займав у мирний час близько години, під час війни – добу( це ще дуже пощастило). Дуже складно вмістити у дві валізи все своє життя й поїхати в невідомість,де на тебе ніхто не чекає, бо у всіх свої проблеми. Люди, які не пережили окупацію,обстріли, не розуміють нас, ВПО, дають «поради» щодо колаборантів, розповідають про ворожі танки в Києві на Оболоні…А зрештою, живуть звичним життям.

Як змінилося моє життя після початку повномасштабного вторгнення? Я можу сказати,що життя стало на паузу. Ранок починається з новин. Далі дистанційне навчання з учнями. Живу вірою в перемогу та в ЗСУ!