Микитюк Кіра, 10 клас, Ліцей № 1 міста Білгорода-Дністровського Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смогла Наталя Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Кіра. Мені п’ятнадцять років. І сьогодні я хочу розповісти про те, як на моє життя вплинула війна. Що ж, пройшло більше двох років, як іде повномасштабна війна на території України. Я навіть і не підозрювала, як моє життя за цей час розділиться на «до» та «після».

Усе почалося з 24 лютого 2022 року. Це був страшний, наповнений жахом, панікою та горем ранок. Правда кажучи, війна зачепила усіх українців, і кожен має свою трагедію.

Двадцять четверте лютого, четвер, я прокинулася, і на перший погляд, це був звичайний ранок. Я і моя сестра збиралися до школи, ми хвилювалися, як напишемо контрольні роботи з хімії та алгебри. Але на наш подив, мама нікуди не поспішала. Вона була якась знервована і розгублена. Це було дивно. Адже зазвичай у нас усе організовано. Дивлячись на час, ми могли запізнитися. У цей момент мамі зателефонувала бабуся і сказала, що почалась війна.

Ми з мамою просто не могли у це повірити, адже це абсурд: «Війна в наш час? Як це?»

Потім  ми подивилися новини по телевізору та в соцмережах. Все-таки це була правда. Я довго не могла в це повірити. Це був ніби якийсь страшний сон. Може  це якесь непорозуміння? Довго я розмірковувала над цим. Отже, у цей день в школу ми так і не пішли. В країні оголосили військовий стан. Почалася паніка, панував суцільний хаос.

З початком повномасштабної війни у мене почалася творча криза - я припинила малювати взагалі. У мене не було натхнення.

Атож, воно з’являється, коли у мене гарний, піднесений настрій. Але на той час я переживала важкий духовний та психологічний стан. Було, насамперед, морально важко. Війна показала, як швидко все може змінитись. Люди втрачають життя, здоров’я, один одного, житло, майно, спокій. Все це внесло свої корективи: я почала більше цінувати своїх рідних і близьких, частіше спілкуватися з друзями, дивитися цікаві фільми, читати книжки. І це все допомогло мені оговтатися. Знов почала  малювати. Мої картини набули патріотичного змісту. Ще зацікавилась українським фольклором, різноманітними видами мистецтва, читала літературу на цю тему.

Багато людей виїхало з України. І ми теж були закордоном півроку. Я познайомилася з багатьма своїми однолітками-українцями. І у кожного з них  своя історія того, як вони сюди потрапили.

Також мала можливість поспілкуватися з іноземцями.  Вони розповідали  про себе та свою країну, історію та визначні місця. Я теж вирішила поділитися цікавими фактами про Україну. Розповідала про свята,  народні традиції, видатних українських особистостей, про особливості українського менталітету. Звісно ж, дізналася багато нового і зрозуміла, що кожна країна має, по справжньому, унікальні, цікаві та вражаючі традиції і культуру. За цей час я змінилася: порозумнішала, мій характер став сильнішим, більше уваги приділяю саморозвитку. Намагаюсь себе реалізувати та гарно вчитися.

Шукаю себе. Але поки що  не визначилася, ким я хочу бути за професією. Сподіваюсь, що знайду своє покликання.

Від початку війни в нашій країні йде активний супротив агресії російської федерації. Багато чоловіків і жінок стали на захист нашої країни. І мій дядько Дмитро також пішов добровольцем. В червні 2023 року він був оголошений зниклим безвісти. Наша родина дуже хвилюється за нього. Адже, ми не знаємо живий він чи ні. Але ми віримо, що він скоро повернеться живим додому. Ми на нього чекаємо.

Війна, мабуть за думкою ворога, повинна була нас налякати, зламати. Але відбувся зворотній ефект: українці об’єдналися як велика родина в складні часи.

Прості люди всілякими способами намагаються допомогти один-одному, роблять все заради перемоги нашої країни. Адже, разом ми – сила. Кожного ранку я прокидаюся з вдячністю воїнам ЗСУ, за те, що я жива і зустрічаю цей гарний світанок. І не важливо, яка це погода, будь-то сонячно чи похмуро. Дякую воїнам ЗСУ, що я і моя родина можемо спати спокійно.