Рура Раїса, вчитель, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 6 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Останнім часом у нас дуже рано темніє. От точно: раніше день був довшим, а тепер постійно ніч. Ну правда ж, матусю?» - малий Назарчик часто каже такі речі, які роблять його дорослішим…

2014. Луганськ. Наше життя в один день стало суцільним фільмом жахів. Так не люблю цей жанр, ну просто ніколи не могла дивитися ті «страшилки», а зараз це стало реальністю.

Моє рідне місто, таке гарне, таке «живе», стало чужим, чиїмось, ми тут стали нікому не потрібними.

Чоловік, я і двоє наших хлопчиків – Антон та Назар – почали оговтуватися і поступово облаштовувати наш підвал у житлове приміщення. Утеплили, перенесли речі з хати, запаслися усім необхідним. Це приміщення, яке колись покійні батьки мали за сховище для зберігання овочів, консервації, домашнього вина, стало для нас і спальнею, і кухнею. Бачив би це тато…

Час летить швидко, коли ти щось робиш корисне, приємне для душі.

А коли ти продаєш ліки в аптеці для порятунку ворогів, чужинців та ще й за «рубли», а господар називає тебе «бендеркою», то ніби усе спинилося, життя завмерло, навкруги пустка та морок. Дуже важко… Гріє душу те, що мої хлопчики зараз на Вінниччині, звідки родом мої батьки. Я за них спокійна, вони у добрих людей, ходять в УКРАЇНСЬКУ школу, спілкуються РІДНОЮ мовою.

Я дуже сумую за ними, але водночас радію, що хоч вони живуть «нормальним» життям.

2016. Антон, старший син, розуміє, що потрібно вирішувати щось із навчанням, яке успішно розпочав у Луганському педагогічному університеті, а от закінчити, на жаль, не вдалося. І тут допомогли «асвабадітєлі». Він їде до Польщі, це рішення виважене і на цей момент єдине правильне. Душа рветься, чужа країна, чужі люди, але який вихід? Антон дорослий, рішення приймає сам. Назар все ще у родичів, закінчує школу.

Ми з Сергієм залишаємося у Луганську. Доки буде можна. Доки не здадуть «добрі» сусіди. Доки…

Назар вдома. Ніби трохи в місті втихло. Місцева поліція вже не так часто ходить тепер по домівках. Життя в окупованому Луганську стає одноманітним, сірим, схожим на довгий осінній день, який не закінчується, а до теплої весни ще дуже далеко… Антон у Варшаві. Працює, познайомився з дівчиною, вона українка, її батьки теж у Польщі. Відчуваю, що життя мого старшого сина потроху налагоджується, він каже, що щасливий. Запрошує і нас. Ми поки що не готові.

2022. Жах продовжується. «Ополченці» нишпорять усюди, де ще залишилися люди. Мої хлопчики майже не виходять з підвалу, хіба що уночі і то ненадовго.

Це скільки ж уже часу? Мабуть, з жовтня. А зараз вже березень. Живемо на мої скромні копійки, але я не жаліюся: маю городець, з літа заготовила закрутки. Розуміємо, що це зараз не головне. З жахом читаю новини, звідти, з України… Війна. Жорстока і справжня. Для нас це уже довгих вісім років, для них – це лише початок. Рідна сестра з Нижнєвартовська розповідає про свою кішечку, а коли я починаю говорити про наші реалії – кидає слухавку. Розумію її. Допомогти нічим не може (чи не хоче?), говорити нема про що. Ми - різні!

2023. Усе ускладнюється. Чоловіків у місті стає все менше. Їх просто виловлюють і відправляють. Наш знайомий просто вийшов у магазин… Таке враження, що залишилися лише жінки.

Славнозвісний «референдум» пройшов згідно сценарію, я відмовилася від «расєйського» паспорта, і тому мені поставили умову: у грудні 2024 року я вже не матиму права проживати у своєму будинку, мене чекає депортація. Добре, до цього ще далеко. Кожен день розпочинаю і закінчую молитвою за наших хлопчиків. Чекаємо вас, рідненькі! Сьогодні уночі у вікно постукали. Це був наш кум, який недалеко від Луганська партизанив. Він попередив, щоб Сергій і Назар збиралися. Часу мало, «орки» послабили увагу, мабуть, випили зайвого, і тому є можливість виїхати з міста, адже залишатися було вже небезпечно.

Мої хлопці поїхали, я залишилася одна. Не знаю, як це винесу, але це було моє рішення зустріти Перемогу удома.

На зв'язок виходять рідко. Мій месенджер взламали, спілкуємося через  Signal. «Як ти, Валю?» - чую рідний голос. І я живу! Наперекір усьому, саджу квіти, картоплю, печу пироги (а раптом мої хлопчики повернуться?), фарбую губи і намагаюся плакати лише уночі, щоб не помітили сусіди. Часто чую втішні новини: горів будинок, де жили «кацапи», було підірвано колону ворожої техніки… Господи, та хіба можна радіти чиїйсь смерті? Відчуваю приховану гордість: це ж мої хлопчики, мої… Згадую невмирущого Шевченка: «Тяжко-важко сиротині, а ніхто не бачить… Тілько ворог, що сміється… Смійся, клятий враже! Та не дуже…»  

Який же мудрий був наш Кобзар, який далекоглядний! Відчував ворогів, люто ненавидів їх, добре знав москалів, попереджав нас. А ми, його правнуки, усе зараз на собі відчуваємо, геть усе, про що застерігав Тарас…

…Ось уже декілька днів нема повідомлень. Signal мовчить… Чекаю побачити той багатозначний і такий рідний «плюсик», який дає мені надію. Але у душі відчуваю, що усе добре, просто Сергійко та Назарчик виконують важливі завдання. Чула на базарі, куди винесла продати свої сезонні фрукти та овочі за ті огидні «рубли» та мати хоч який-небудь прибуток, як дві бабусі перешіптувалися, що у лікарню привезли силу-силенну поранених військових, мовляв, партизани постаралися. І я посміхаюся! Плачу й посміхаюся. Відчуваю: мої…