Кузьмук Христина, учениця 9 класу опорного закладу загальної середньої освіти Торчинський ліцей Торчинської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпук Валентина Василівна

Моя Україна майбутнього

Сьогодення змушує українців задуматись про справжні цінності, мрії та прагнення. За останні два роки мислення багатьох різко змінилося, навіть зникли плани на майбутнє. Чимало людей втратило сенс життя через напад держави-агресора на нашу країну у лютому 2022. Ці події насправді сягають своїм корінням ще 2014 року. З того моменту пройшло уже достатньо часу, щоб усвідомити серйозність ситуації.

На мою думку, найстрашніше те, що гинуть невинні немовлята, діти та молодь, прості люди, які хочуть жити, вчитися, кохати, працювати, творити щось нове на вільній землі.

Упродовж багатьох місяців українці захищають неньку-державу від жорстоких загарбників, що прийшли «рятувати» нас тільки тому, що ми маємо свою думку, свою культуру, мову, звичаї. Патріоти обороняють наші землі власними грудьми, не боячись показати вовчу лють. Мужній народ незламної країни стійко захищається від ворогів, які стерли з лиця землі мирні села та міста, вбили тисячі невинних людей, розлучили дружин з чоловіками, дітей з батьками.

Неймовірна кількість зламаних життів! Деякі вже ніколи не повернуться додому, хтось ніколи більше не обійме своїх маму, тата, бабусю, брата. У когось не залишилось нічого – усе забрала клята війна. Реалії життя українців схожі на кадри з фільму жахів, особливо, коли історії з фронту долинають до вух людей, які не бачили справжнього пекла.

Підтвердженням страшних подій є оповіді мого дядька-військового, рідного татового брата, який служить у ЗСУ, про те, що він пережив і побачив на власні очі. Історії, від яких стає моторошно, йдуть мурашки по тілу, досі навіюють недобрі відчуття. Одна з них про перебування в  окопі. Росіяни атакували наших воїнів з обох боків, створили безвихідну ситуацію, але неподалік був ще один таємний сховок, де знаходились побратими, які й допомогли дядькові та іншим військовим, що перебували з ним, врятуватись.

На щастя, до секретного місця, окупанти не добрались, це й врятувало життя багатьом людям.

Ще одна оповідь, яку я запам'ятала, була про приліт снаряду буквально за кілька метрів від місця перебування мого дядька та декількох людей. У ту мить усі готувались до бою, але раптовий вибух перервав підготовку.  Одна людина загинула, уламок наскрізь пробив живіт.

За п'ять метрів від померлого стояло ще декілька чоловік, серед яких був брат мого тата. Вони народились в сорочках, бо якби були трішки ближче, то одразу б загинули.

Попри усі труднощі та втрати, ми не здаємося. Намагаємося приховати наслідки боїв, люди відбудовують міста та села, перетворюють свої домівки на притулки для внутрішньо переміщених осіб, волонтерять,  не залишаються байдужими до тих, хто справді потребує допомоги. Сподіваюся, що наступні покоління бачитимуть страшні картини боротьби лише на сторінках підручників історії. А ми житимемо у мирній, вільній країні, не боятимемося звуків сирен, немовлята не залишатимуться сиротами, а матимуть щасливе дитинство.

Бажаю, щоб в Україні в майбутньому були створені меморіали в пам'ять про загиблих, які поклали своє життя за мир. Також необхідно поповнити експонатами, що стосуються війни, музеї. Дуже хотілося б, щоб люди шанобливо ставилися до власної історії.

По закінченню боїв мрію відвідати усі міста України, зробити величезну кількість світлин, щоб милуватися красою нашої держави. Зрештою прагну побачитися з друзями та родиною, які довгий час перебувають за кордоном. Маю бажання долучитися до добровільних заходів з відновлення знищених цінностей.

Незважаючи на усі події, що відбуваються навколо, я щиро вірю, що настане день, коли всі українці вдихнуть на повні груди повітря вільної держави.

Тож нехай пролита кров найкращих синів України, яка зросила нашу землю,  дасть силу прорости паросткам надії на краще майбутнє. Нехай постійно майорить жовто-блакитний стяг і кличе нас до перемоги.