Столярова Наталія, вчитель Басівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Юнаківської сільської ради Сумського району Сумської області
Війна. Моя історія
Коли пролунали вибухи та автоматні черги на ПП «Юнаківка», стало зрозуміло: все ж таки почалася! Війна, про яку говорили (а я не вірила!), бо не може бути, щоб людина розумна у ХХІ столітті, у центрі Європи почала криваву різню. Та ні, забула! Вони ж прийшли з миром! Визволяти нас прийшли! Дякую! Визволили від душевного спокою: важко заснути, коли сім’я старшого сина з онуком не виходили три доби з хати, бо кругом стояли танки з буквою Z на броні. А ще страшніше було думати про вагітну дружину молодшого сина, яка сиділа сама у підвалі, а через будинок летіли снаряди і падали у городі…
Про себе якось не думалося, хоча боялися найбільше, що «зайдуть» у прикордонну Басівку. Автобуси не ходили, машиною їхати страшно; відразу пустий магазин, запис на чергу по продукти, перебої із зв’язком… Розпач… Що робити?
Тільки старенька мама, дитина тієї війни, залишилась оптимісткою: все буде добре, переможемо, скоро весна, город посадимо… І правда, повсякденні турботи, до яких додалося ще плетіння маскувальних сіток, збір продуктів та коштів для захисників, відволікали від жахів, які принесли «визволителі». Хоча війна чи не кожного дня нагадувала про себе: міни, снаряди падають в городи (це ще нічого!), горять людські сараї, будинки, вивезли корів, бо методично обстрілюють ферми, гинуть тварини, калічаться люди…
А школа! Моя рідна школа! Не раз уже по ній «прилітало». Вперше – на День учителя, 2 жовтня 2022. Снаряд розірвався поряд із їдальнею. Потрощені вікна, побиті стіни, пробитий холодильник… Дісталося і кабінету фізики на другому поверсі – жодного цілого вікна. А потім – вирви на стадіоні, побитий дах, стіни, двері у шкільній котельній. Спортзал теж залишився без вікон…
Вікна, забиті дошками, здивовано дивляться: що це? Де діти? Де люди? – Дітей по світу розмело. Хто у Сумах, хто в області, хто за кордоном. Учителі, які багато років жили через дорогу до школи, працюють дистанційно у місті, бо зовсім немає інтернету, часто немає світла.
Коли їду на роботу до Сум, відчуваю себе зрадницею. Чоловік не залишає рідний дім, йому не хочеться, щоб наш собака Рекс з довірливими, як у дитини, очима став бродячим, як десятки інших, що бігають по селу в пошуках чогось їстівного, світячи ребрами. А як може покинути свою хату моя мама? А город? А садок? А кіт з собакою? А могили на кладовищі?
Так і живемо: хто у зоні можливих бойових дій, хто має статус внутрішньо переміщеної особи і відносно безпечні умови, хто – за кордоном. Нечасто бачимося з дітьми та онуками, як говорять сьогодні, офлайн, все більше спілкуємося по телефону та відеозв’язку. Жаль, що півторарічний онук ще не пізнає бабусю й дідуся у відеокамері, бо бачилися лише одного разу у Варшаві…
Ще й досі не віриться, що вирви на городі, спалений сусідський будинок, поранені та загиблі знайомі мені люди – це реальність, а не кадри у страшному фільмі. Хочеться звільнитися від страшного сну-марення, але ні, це не сон…
Неначе прОклятий Каїн, позаздрив «старший брат» квітучій Україні, віднімає домівки, благополуччя, життя. Але ми віримо, ми діємо, ми вистоїмо, ми переможемо. Розпач змінився на впевненість, що скоро рашистська гидь зникне! Настане весна, город посадимо…
