Олеся, 10 клас, Кременчук

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось і минули 1000 днів війни… Швидко й непомітно, та водночас боляче й так само не звично. Стільки подій, емоцій, трагедій, жертв, що не вистачає ні думок, ні слів, щоб описати цей шлях… Такий великий проміжок часу змушує задуматися, наскільки ж важливий мир і наскільки бездушною та кривавою є війна. Смуток охоплює всю душу, здається, що так буде завжди, ніколи не вдасться повернути минуле життя. Я до кінця не вірила, що таке може статися. Що хтось прийде й забере моє дитинство, безтурботні роки.

Памʼятаю, у середу, шістнадцятого лютого, подруга запросила мене до МакДональдзу, але мама не відпустила. Вона сказала: «Кажуть, війна почнеться, я за тебе хвилююся».

Тоді я лише усміхнулася, та все ж послухала її. Вона постійно казала: «Буде війна, я відчуваю це». Усі: я, тато, брат, родичі, знайомі - не вірили. Також у лютому брат приїхав із навчання в Польщі додому на канікули, попри те що мама вмовляла його не їхати.… Ось йому треба вже повертатися. 23 лютого він збирає речі, мама хоче, щоб він поїхав одразу ввечері, але тато вмовляє почекати до ранку, щоби не їхати вночі. У тому ж місті, що й брат, вчиться наш сусід – Олег. Вирішили, що поїдуть разом, і всі полягали спати.

Настало 24 число… О пʼятій ранку нас усіх будить Олег і промовляє ті дуже страшні слова, які впиваються в саме серце: «Почалася війна».

Брат з Олегом швидко дозбирують речі та вирушають до кордону, але не встигають і залишаються в Трускавці. Ми ж із батьками залишилися в Кременчуці. І ось лунає сигнал повітряної тривоги - я не розумію, що мені робити, мені навіть здалося, що настав кінець, і це останні миті мого життя. Ми вирішили не ходити до укриття, але виходили на коридор. Майже весь час я проводила зі своєю подругою, сусідкою й сестрою Олега – Танею.

Так і пройшов перший тиждень війни. Ситуація на фронті загострювалася, і батьки разом із сусідами вирішили, що треба їхати до хлопців у Трускавець. Так і зробили.

Тут стало відомо, що закордонних студентів випускають на навчання, і почалися наші спроби виїхати. Один день, другий, третій – але постійно щось заважало. Мій брат одного разу промовив слова, які я запам’ятала надовго: «Навіщо я тут, якщо ніколи не тримав зброю у руках? Краще я поїду, довчуся, і зі своїми знаннями повернуся відбудовувати Україну» і «Моя мрія – жити в Києві, і вона обов’язково здійсниться!» І ось нарешті – нам вдалося!.. Ми їхали, дивилися на краєвиди Польщі й не могли в це повірити.

Проте все одно було гірко на душі, адже ми були втрьох, тато залишився в Україні… Згодом мама теж повернулася в Україну, і ми залишилися вдвох.

Я збрешу, якщо скажу, що було легко. У 12 років мені довелося вчитися самостійно жити в невідомій країні з мовою, яку я не знаю. Але, як кажуть, до всього звикаєш. Єдине, у мене там зовсім не було друзів, адже Таня повернулася в Україну. І коли мама приїхала нас провідати й побачила як мені було сумно, вона прийняла важке рішення – забрати мене із собою. Не встигла озирнутися – і я вже на своїй Батьківщині! Я була щаслива, ніби знову живу, а не просто існую.

І тоді, я зрозуміла, що не можу без України, без українців, без української мови. І що ми маємо робити все, що наближає нас до перемоги.

Серед туги й болю треба знаходити сили. Тільки впевнено, щиро вірячи, ми дійдемо до перемоги! І, на мою думку, тисячний день війни – це привід згадати, заради чого ми продовжуємо боротися. Разом ми забуваємо про внутрішні конфлікти заради спільної мрії та цілі – миру й незалежності нашої держави. І з кожним днем ми маємо зміцнюватися задля нашого спільного майбутнього.