Деньга Олеся, 10 клас, Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Тетяна Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось і минули 1000 днів війни… Швидко й непомітно, та водночас боляче й так само не звично. Стільки подій, емоцій, трагедій, жертв, що не вистачає ні думок, ні слів, щоб описати цей шлях… Такий великий проміжок часу змушує задуматися, наскільки ж важливий мир і наскільки бездушною та кривавою є війна. Смуток охоплює всю душу, здається, що так буде завжди, ніколи не вдасться повернути минуле життя. Я до кінця не вірила, що таке може статися. Що хтось прийде й забере моє дитинство, безтурботні роки.

Памʼятаю, у середу, шістнадцятого лютого, подруга запросила мене до МакДональдзу, але мама не відпустила. Вона сказала: «Кажуть, війна почнеться, я за тебе хвилююся».

Тоді я лише усміхнулася, та все ж послухала її. Вона постійно казала: «Буде війна, я відчуваю це». Усі: я, тато, брат, родичі, знайомі - не вірили. Також у лютому брат приїхав із навчання в Польщі додому на канікули, попри те що мама вмовляла його не їхати. … Ось йому треба вже повертатися. 23 лютого він збирає речі, мама хоче, щоб він поїхав одразу ввечері, але тато вмовляє почекати до ранку, щоби не їхати вночі. У тому ж місті, що й брат, вчиться наш сусід – Олег. Вирішили, що поїдуть разом, і всі полягали спати.

Настало 24 число… О пʼятій ранку нас усіх будить Олег і промовляє ті дуже страшні слова, які впиваються в саме серце: «Почалася війна».

Брат з Олегом швидко дозбирують речі та вирушають до кордону, але не встигають і залишаються в Трускавці. Ми ж із батьками залишилися в Кременчуці. І ось лунає сигнал повітряної тривоги - я не розумію, що мені робити, мені навіть здалося, що настав кінець, і це останні миті мого життя. Ми вирішили не ходити до укриття, але виходили на коридор. Майже весь час я проводила зі своєю подругою, сусідкою й сестрою Олега – Танею.

Так і пройшов перший тиждень війни. Ситуація на фронті загострювалася, і батьки разом із сусідами вирішили, що треба їхати до хлопців у Трускавець. Так і зробили.

Тут стало відомо, що закордонних студентів випускають на навчання, і почалися наші спроби виїхати. Один день, другий, третій – але постійно щось заважало. Мій брат одного разу промовив слова, які я запам’ятала надовго: «Навіщо я тут, якщо ніколи не тримав зброю у руках? Краще я поїду, довчуся, і зі своїми знаннями повернуся відбудовувати Україну» і «Моя мрія – жити в Києві, і вона обов’язково здійсниться!» І ось нарешті – нам вдалося!.. Ми їхали, дивилися на краєвиди Польщі й не могли в це повірити.

Проте все одно було гірко на душі, адже ми були втрьох, тато залишився в Україні… Згодом мама теж повернулася в Україну, і ми залишилися вдвох.

Я збрешу, якщо скажу, що було легко. У 12 років мені довелося вчитися самостійно жити в невідомій країні з мовою, яку я не знаю. Але, як кажуть, до всього звикаєш   . Єдине, у мене там зовсім не було друзів, адже Таня повернулася в Україну. І коли мама приїхала нас провідати й побачила як мені було сумно, вона прийняла важке рішення – забрати мене із собою. Не встигла озирнутися – і я вже на своїй Батьківщині! Я була щаслива, ніби знову живу, а не просто існую.

І тоді, я зрозуміла, що не можу без України, без українців, без української мови. І що ми маємо робити все, що наближає нас до перемоги.

Серед туги й болю треба знаходити сили. Тільки впевнено, щиро вірячи, ми дійдемо до перемоги! І, на мою думку, тисячний день війни – це привід згадати, заради чого ми продовжуємо боротися. Разом ми забуваємо про внутрішні конфлікти заради спільної мрії та цілі – миру й незалежності нашої держави. І з кожним днем ми маємо зміцнюватися задля нашого спільного майбутнього.