Нечай Ангеліна, 10 клас, Школа I-III ступенів № 280 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Трохимець Алла Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди несе із собою трагедію. Війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, стала вирішальним моментом в історії мого народу. Прокинувшись того ранку від вибухів і новин про масштабне вторгнення, я зрозуміла, що життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Тисяча днів війни – це тисяча днів страху, невизначеності, але також і боротьби за свободу, гідність і майбутнє.

Для мене особисто ця війна стала випробуванням, яке неможливо повністю усвідомити, доки сам не опинишся в її вирі.

Моя домівка була окупована вже в перші дні війни. Село, де я виросла і де зберігаються спогади мого дитинства, перетворилося на базу для чужої армії. Місце, яке завжди було для мене символом непорушного затишку, стало частиною чужої війни. З кожним днем ситуація погіршувалася. Окупанти встановлювали свої порядки, обмежували свободу пересування, захоплювали підприємства й безжально придушували будь-які прояви спротиву.

Ті, хто не встиг покинути ці території, опинилися під постійним наглядом і загрозою репресій, серед них і я.

Щодня окупанти приходили в будинки місцевих жителів, перевіряючи телефони, обшукуючи господарства та будівлі. Все мало бути під їхнім контролем. Змушували брати їх гуманітарну допомогу та казали, якщо хтось відмовиться тому знесуть не тільки дім, а й череп з голови.

Війна змінила мене. Я почала цінувати прості речі: можливість прокинутися у власному ліжку, чути голоси рідних і друзів, мати доступ до їжі та води.

Те, що раніше здавалося буденністю, тепер стало розкішшю. Минулого року мені довелося переїхати до Києва. Інакше мене вже могло не бути на цьому світі. Я досі не знаю, що сталося з моїм домом, де я виросла. Навіть у найтемніші моменти, коли здавалося, що виходу немає, я трималася за надію. Надію на те, що одного дня я повернуся додому, наші міста відбудують, а окупанти підуть геть.

Зараз я живу в більш спокійному місці, де під час повітряної тривоги я можу пройти до укриття. У рідному селі обстріл починався без попередження. Реагувати потрібно було миттєво.

У Києві я знайшла друзів, і в нашій родині з'явилася моя сестра, яку я дуже люблю. Проте, я все ще сумую за своєю домівкою і, ймовірно, буду сумувати ще довго. Я часто згадую, як весело було ходити до рідної школи, спілкуватися з однокласниками, залишатися на ночівлі у друзів і бути просто дитиною. Мені дуже не вистачає цього.

Особливо болісним став момент, коли я прийшла зі школи з гарним настроєм, а мама повідомила мені, що мого дідуся більше немає. Я була в шоковому стані.

Його вбили мінометним вогнем, а йому залишалося всього 50 метрів до власного будинку. Дідусь був доброю людиною. Він завжди мене підтримував і навіть допомагав вчити уроки. А вони забрали в нього життя, а в мене найкращого друга. Ця війна змінила мене назавжди. Я більше не та, ким була до 24 лютого, але попри всі втрати, я стала сильнішою. Історії про стійкість мого народу, наші втрати та наші перемоги назавжди залишаться в моєму серці.