Паламарчук Софія, 9 клас, КМР Гімназія №68

Вчитель, що надихнув на написання есе — Матющенко Світлана Федосіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Усім татам, хто завчасно відійшов у засвіти…

Мені дванадцять отрочих літ,
Переді мною – барвистий світ…
Від мрій повниться голова…
Та раптом…
В наше мирне й казкове життя
Вривається страшна війна…

24 лютого 2022 року о 10 ранку м. Скадовськ було окуповано... Нас “вітали” загарбники-визволителі. Це ж треба цілому народу мізки так промити, чи карбованцем заманити, щоб прийшли руку допомоги простягати — визволяти від житла та життя, від наших злеліяних мрій? Може, я ще мало років на світі жила і щось не збагнула з історичного плину? В це було важко повірити…

Я вмить подорослішала. Майже всі люди, які жили поруч, були страшенно налякані, нам наче мову відібрало… Ми з сестрою намагалися на вулицю – ні-ні, з відомих усьому світові делікатних причин. Як прийняти цю сумну реальність?

Рятував краєвид Чорного моря… Море пінилося, клекотіло, барвами вигравало, ніби втішало. І це рятувало нас, живило нашу снагу до життя.

Мій батько та багато небайдужих людей допомагали розвозити продукти харчування — голод не тітка, окупант і сам хоче нашим меню поласувати. Ми тривожились за батька: він учасник АТО з 2014 року. Доброзичливців було багато. Ждуни раділи.

Ситуація загострювалась: “визволителі” класично вживалися в свою роль — шукали наших патріотів, схиляли на свій бік, активно пропагували “руський мір”. Людоньки! Який же він брудний, бридкий, свавільний, потворний, жорстокий… цей “руський мір”. Світ звірячих інстинктів…

“Хіба не все найкраще в людині від молока матері та променів сонця?” — роздумувала я над крилатою фразою російського письменника… Ні, їх викохав “гуман-О-їд”! Світу добре відоме це ім’я… А ще пригадалася російська дитяча казка про чорта з табакерки… Ця народна вигадка стала жорстокою реальністю...

Незважаючи на щоденні знущання окупантів та зраду місцевих, тато рішуче вирішив, що потрібно спробувати виїхати та врятувати нашу родину.

30 квітня 2022 року батько й далі розвозив продукти, але цього дня окупанти його загрозливо попередили: якщо не виїде за три дні — розстріл. Гаплик!

Батько, не роздумуючи, приїхав увечері та сказав, що наступного дня ми мусимо покинути місто.

1 травня 2022 року. Ця дорога була важкою: з рідного окупованого міста до вільних українських територій. У тата-військовослужбовця — два патріотичних татуювання: з батальйоном та гербом України. На одному блокпості попросили показати тіло на наявність татуювань — перевірили живіт і спину, руки не оглянули. Нам пощастило. На іншому спитали, чи є татуювання. Батько відповів, що ні. Нам вдалося проїхати живими.

Кожен блокпост був неприємним випробуванням, бо нашим загарбникам потрібно було усміхатися… Якби ми цього не робили — ми б не доїхали.

На останньому блокпості стояли годину. Чули й бачили, як стріляють "Гради". Що вони зробили з рідною Херсонщиною?.. Згарища, розбита техніка, незасіяні поля…

Вервечка машин рухалася повільно. Жіноцтво нашої родини сиділо та подумки читало "Отче наш", аби тільки подолати цей нелегкий шлях…

Ген-ген щось замайоріло! Що це? Наш жовто-блакитний стяг! Це наша земля, наші сміливі хлопці! Наша рідна, ніжна, мелодійна мова! Радість безмежна, обійми, цьомики, сльози!

2 травня ми переночували у знайомих, а наступного дня наш татусь відвіз нас до кордону з Польщею, а сам поїхав до побратимів у Кривий Ріг.

Мій батько, Паламарчук Дмитро Петрович, отримав звання молодшого сержанта та продовжив нести службу в роті контрдиверсійної боротьби 40-го мотопіхотного батальйону “Кривбас”. Трагічно загинув від ворожої кулі у с. Іванівка Бериславського району Херсонської області 29.06.2022 року.

Ти, поруч, Тату!

У дні, коли Мир у нас панував…
Моря хвилі світло ясне відбивали.
Ми з тобою щасливі дні зустрічали…
Радісний сміх так гучно лунав…
Ти нас на руки дуже ніжно брав...
Здавалось, що до самого неба підкидав...
То був щасливий літній час,
Коли твій батальйон “Кривбас”
Військову відпустку тобі дарував…

Чорне море безмежне, безкрає…
А біль нестерпний душу крає…
Війна забрала мого тата…
Він відлетів до небесного Раю…
Ти, поруч, Тату, я відчуваю…
Я у безпеці, гарно навчаюсь,
Наукою переймаюсь, хобі маю.
Мамі та сестрі допомагаю…
Від мрій повниться моя голова,
Вірю, що здійсняться сповна…
Скільки сліз та крові пролито,
Щоб ми могли вільно жити.